На ній була та сама куртка, в якій її забирали, але під нею — нормальний одяг, переданий адвокатом. Клим стояв біля машини. Виглядав він гірше, ніж намагався показати: блідість, темні кола під очима, рука все ще берегла поранений бік.
— Ви виглядаєте краще, — сказав він.
— А ви гірше.
Він несподівано розсміявся. Неголосно, але по-справжньому. Це був перший живий звук за багато днів.
— Сідайте. Треба обговорити, що далі.
Машина рушила. За вікном пливло звичайне місто: люди на зупинках, вітрини, ранкова пара над дахами. Марина дивилася на все це як на мову, яку колись знала, але встигла забути.
— Справу переглядають? — спитала вона.
— Офіційно. Призначать експертизу, заново опитають свідків. Марущак уже дав свідчення при прокуророві.
— Це займе час.
— Так.
— А рада?
— У четвер. Я хочу, щоб ви були там.
Вона повернулася до нього.
— Навіщо?
— Бо все пов’язано: Горобець, земельна схема, Остап, моє викрадення, ваш вирок. Ви не стороння. Ви частина цієї історії.
— Формально я все ще засуджена.
— Формально ви свідок у справі про злочин проти мене. Це інший статус.
Він подивився просто.
— Прийдете?
Марина мовчала довго.
— Прийду, — сказала вона, і місто за вікном на мить перестало здаватися чужим…
Після звільнення її поселили в тихому готелі неподалік від офісу. Номер був скромний, чистий, з видом на замерзлу ріку. Марина довго стояла біля вікна, не вмикаючи світла. Три роки — це не просто строк. Це звичка чекати поганого навіть у тиші, прокидатися раніше за кроки в коридорі й не довіряти жодним зачиненим дверям.
— Климе, — сказала вона в машині перед цим, — ваша компанія була в тій схемі.
— Так.
— Ви не організовували її й могли не знати деталей.
— Міг.
— Але могли дізнатися раніше, якби копнули глибше.
Він не став захищатися.
— Так. Міг.
— Це не знімає відповідальності.
— Не знімає.
Він дивився просто, без звичного ділового щита.
— Тому я тут, а не в літаку кудись подалі.
Тоді Марина знову сказала «добре». Вдруге — майже без спротиву.
У вівторок прийшла новина: Денис Горобець подав заяву. Не повне зізнання, а обережне, вивірене. Він визнавав тиск на перебіг справи Марини, визнавав порушення під час збору матеріалів, але заперечував умисел у смерті Ковалюка й прямий зв’язок з Остапом. Цього було мало. Цього було недостатньо для справедливості. Але для системи, де навіть тріщина в стіні вважається проривом, це стало початком.
Макар Литвин зателефонував Марині.
— Він частково розколовся. Позиція слабка, але суд тепер швидше закріпить ваше звільнення на час перегляду справи. Можливо, вже в п’ятницю.
— А рада — післязавтра.
— Так. Тому Остап квапиться.
— А Горобець чого хоче?
— Угоди. Він готовий дати свідчення проти посередника Остапа в обмін на пом’якшення.
— Проти Остапа?
— Прямо — проти посередника. Опосередковано — проти нього.
— Слабко.
— Але це початок.
Марина втомлено заплющила очі.
— Я хочу знати одне. Якщо він піде на угоду, він однаково відповість за те, що зробив зі мною?
— За фальсифікацію, перевищення повноважень, тиск — так. Строк може бути меншим, але покарання буде.
— Тоді гаразд.
Вона поклала слухавку. Майже відразу телефон завібрував знову. Номер був незнайомий.
— Марино Петрівно? — голос чоловіка був спокійний і немолодий. — Вас турбує Остап Андрійович Бойко. Ми особисто не знайомі.
Вона промовчала.
— Я хотів би зустрітися сьогодні ввечері. У мене є пропозиція, яку вам варто вислухати.
— У моїх інтересах?
— У наших обох.
— У нас немає спільних інтересів, Остапе Андрійовичу.
Вона скинула виклик і відразу набрала Клима. Уперше за довгий час рука в неї не тремтіла…
