Остап підвівся. Обличчя його лишалося майже спокійним, але спокій уже тримався зусиллям.
— Це фальсифікація. Ви всі бачите, що відбувається. Людина зникає на кілька днів, повертається з утікачкою-засудженою і приносить теку нібито доказів. Ви справді готові прийняти цей спектакль за правду?
Він говорив уже не Климу, а акціонерам, журналістам, усім тим, хто міг злякатися скандалу сильніше за злочин.
— Це спроба втримати владу будь-якою ціною.
Один зі співробітників слідчої групи підвівся зі свого місця.
— Подані матеріали надійшли до центрального відомства раніше. Первинну перевірку справжності проведено. Підстави для процесуальних дій підтверджені.
Остап повільно повернувся до нього.
— Остапе Андрійовичу Бойко?
— Так, — відповів він. Голос був рівний, але обличчя зблідло.
— Остапе Андрійовичу Бойко, ви затримані у справі про організацію викрадення, шахрайську схему та перешкоджання правосуддю.
У залі хтось видихнув. Не сказав нічого — саме видихнув, як людина, якій раптом стало тісно у власному костюмі. Один з акціонерів непомітно відсунув стілець на кілька сантиметрів від Остапа. Юрист тимчасового керівника схопився:
— Мій клієнт усе заперечує!
— Заперечення через захист, — сказав співробітник слідчої групи.
Остап зробив крок убік, не до дверей, а ніби шукав місце, де ця сцена не відбувається. Такого місця не було. Він подивився на Клима. Уперше за весь ранок його обличчя стало не діловим, не холодним, а майже людяним.
— Я не хотів, — тихо сказав він.
Клим дивився на брата без тріумфу. У цьому погляді не було перемоги, лише втома й остаточне розуміння.
— Знаю, — відповів він. — Але ти зробив.
Люди в цивільному підійшли до Остапа з двох боків. Журналісти вже друкували повідомлення. Акціонери відводили очі. Марина стояла біля стіни й чекала, що відчує щось велике: полегшення, лють, задоволення. Нічого такого не прийшло. Прийшла тільки глибока втома — не та, що ламає, а та, після якої нарешті можна зупинитися…
Наступного ранку Денис Горобець сам з’явився до слідчого відомства. Без виклику й без повістки. Поклав на стіл теку й сказав, що готовий дати повні свідчення.
Слідча — молода жінка зі стомленим обличчям і ручкою за вухом — подивилася уважно.
— Добровільно?
— Добровільно.
Вона вказала на стілець навпроти. У коридорі сидів Макар Литвин. Бути присутнім він не міг, але хотів дізнатися все якомога швидше.
За кілька годин він зателефонував Марині.
— Горобець дав свідчення. Повні.
Вона мовчала.
— Він підтвердив фабрикацію вашої справи. Підтвердив зв’язок із Петром Ковалюком. Підтвердив, що діяв в інтересах земельної схеми і що саме він організував ваше затримання після появи у Бойка.
— Зрозуміло.
Голос пролунав дивно: не радісно, не зло, а порожньо.
— Марино, ви чуєте?
— Чую.
— Він назвав причину.
Вона заплющила очі.
— Яку?
— Сказав, що боявся. Ви були поруч із Ковалюком, чули його останні слова, могли зрозуміти, хто приходив до медиків. Він не знав, що саме вам відомо. Йому потрібно було, щоб ви мовчали. А найнадійніше, за його словами, мовчать під вартою.
Марина не відповіла. Вона поклала телефон на стіл і підійшла до вікна. Ранок був ясний, на набережній хтось ішов із собакою, люди поспішали у своїх справах. Світ виглядав так, ніби три роки її життя не мали до нього жодного стосунку.
Денис просто боявся. Не ненавидів її, не мстився, не відчував особливої злості. Він злякався і прибрав її, як прибирають зі столу незручну річ. Три роки за те, що вона опинилася поруч. Три роки за чужий страх.
Вона стояла біля вікна, доки тремтіння не пішло з рук. Потім умилася холодною водою і вийшла з номера…
