Стара машина глухла на кожному підйомі, водій лаявся й стукав по панелі приладів, а в голові Дениса билася одна думка: тільки б устигнути. Тільки б не запізнитися назавжди.
Він знав: якщо комісія приїде раніше за нього, п’ятирічна історія відданості може закінчитися трагедією, якої він ніколи собі не пробачить. Кожна хвилина зволікання могла коштувати життя істоті, що довела всьому світові, що таке справжня вірність. Від цього усвідомлення серце Дениса було готове розірватися від тривоги.
Коли машина нарешті довезла його до повороту на лісництво, Денис вискочив на дорогу й побіг останні два кілометри пішки, не зважаючи на важку сумку й утому після довгої дороги.
Він біг через знайомий ліс, повз ті самі ялини, де колись знайшов поранене вовченя, і з кожним кроком дедалі сильніше відчував, як п’ять років розлуки стискаються в одну мить — мить зустрічі з тим, хто ніколи не втрачав віри в його повернення.
Коли Денис вибіг на галявину перед будинком і побачив сірий силует біля хвіртки, час ніби зупинився. Північ сидів на своєму звичному місці, але тепер виглядав зовсім інакше. Вовк постарів: його колись вугільно-чорна шерсть укрилася сивими пасмами, морда побіліла, рухи стали розміренішими й спокійнішими.
Але очі залишилися тими самими — жовтими, розумними, сповненими такої любові й відданості, що в Дениса перехопило подих від усвідомлення того, через що пройшов його чотирилапий друг.
Північ почув кроки й повернув голову. У цю мить сталося диво. Вовк миттєво впізнав свого господаря, попри те що той постарів, схуд і змінився за роки служби. Звір схопився на лапи з такою швидкістю, якої від нього вже ніхто не чекав, і кинувся до Дениса з радісним виском, здатним змусити заплакати найчерствішу людину.
Вони зустрілися посеред галявини — людина і вовк, яких розлучили обставини, але не змогли розлучити любов і вірність. Північ стрибав навколо Дениса, лизав йому руки й обличчя, тицявся мордою в груди й видавав такі звуки, які не можна було назвати інакше, як плачем від щастя.
Денис обіймав свого друга, гладив посивілу шерсть і повторював:
— Пробач мені, мій вірний. Пробач, що так довго не повертався. Ти чекав. Ти вірив. Ти не пішов…
