Оксана дісталася до батькової майстерні раніше, ніж люди Кравченка встигли повернутися туди з повторним обшуком. Приміщення було в старому транспортному депо й багато років вважалося занедбаним. Під верстаком зберігся вузький льох, прикритий листом заліза. Там Оксана розклала документи й узялася за копії.
Спершу переписала номери справ, дати й прізвища. Потім за допомогою старого магнітофона перенесла архівні записи на дві касети. Оригінальні котушки запакувала окремо. Синій зошит розділяти не стала: вирвані сторінки могли дати захисту привід стверджувати, що книгу складено пізніше. Натомість сфотографувала кожен розворот апаратом Мирона Павловича.
Старий прийшов через задній двір, переконавшись, що стеження немає. Побачивши підписи й почувши голос Левченка, він сів на табурет і довго мовчав. Мирон Павлович зізнався, що Андрій Гнатюк підозрював підготовлювану провокацію, але не встиг розповісти доньці. Він передав частину паперів знайомому в архіві, а потім раптово помер. Усі боялися продовжити його роботу.
— Тепер боятися пізно, — сказала Оксана. — Вони вже вбили Лідію й забрали сина Андрія Шульги. Якщо ми знову сховаємо папери, список тільки зросте.
Мирон Павлович знав водія міжміської вантажівки, який уранці вирушав до великого адміністративного центру. Оксана підготувала пакет для незалежного відділу внутрішньої безпеки: копії зошита, два записи, фотографію розпорядження про операцію й лист із вказівкою, де лежать оригінали. Другий пакет призначався редакції великої газети. Якщо перший зникне в кабінетах, другий мав стати публічним.
Вона не додавала обвинувачень від себе. Документи говорили досить. У листі Оксана коротко описала, що Левченко використовує поліцію для пошуків свідка, а Олег Кравченко керує озброєними людьми. Як підтвердження вказала час нападу біля вокзалу й імена працівників, присутніх на мосту.
Мирон Павлович забрав пакети. Оксана попросила відправити їх різними маршрутами й нікому не повідомляти, де вона перебуває. Старий торкнувся її руки й сказав, що батько пишався б нею. Оксана відвернулася. Ці слова завдавали болю сильніше за рану.
Залишившись сама, вона ввімкнула рацію. У переговорах людей Кравченка панувала розгубленість. Одні шукали Оксану, другі отримали наказ стежити за Левченком, треті намагалися знайти Тараса, який зник після скандалу в казино. Олег перестав довіряти власному начальникові охорони.
За кілька годин на частоті поліції пролунав наказ зняти частину постів із виїздів і спрямувати їх до будівлі прокуратури. Левченко теж готувався. Він побоювався, що Олег, загнаний у кут, спробує обміняти синій зошит на недоторканність. Двоє спільників почали стягувати озброєних людей одне проти одного.
Оксана вирішила посилити розкол. Вона вибрала фрагмент запису, де Олег говорив про готовність прибрати прокурора, і передала касету через хлопчиська до приймальні Левченка. На пакуванні написала тільки: «Він завжди тримав вас на короткому повідку». Іншу записку відправила Олегові. У ній повідомлялося, що Левченко вже шукає виконавців для усунення небезпечного партнера.
Увечері Кравченко викликав прокурора до свого кабінету. Оксана не була присутня при розмові, але чула її частину по рації охорони. Чоловіки звинувачували одне одного у витоку, вимагали показати телефони й називали зрадниками спільних помічників. Левченко все заперечував, Олег нагадував, скільки грошей заплатив йому за десять років.
Розмова закінчилася без пострілів лише тому, що кожен іще потребував іншого. Левченко міг оголосити офіційну операцію, Олег мав людей і відомості про таємні рахунки. Вони домовилися зустрітися знову після того, як знайдуть Оксану, але вже наприкінці бесіди обидва таємно віддавали наказ стежити за партнером.
Оксана розуміла: документи відправлено, однак чекати офіційної реакції в сховку не можна. Центральна служба могла приїхати за добу або за тиждень, а місцеві працівники мали час знищити склади, архіви й свідків. Треба було зібрати їх разом і записати зізнання в присутності озброєних людей. Тоді жоден начальник не зможе подати справу як особисту помсту колишньої ув’язненої.
Вона вибрала старий вапняковий кар’єр на околиці. Там сходилися дві технічні дороги, на дні збереглися занедбаний екскаватор, цистерна й водойма. З верхнього краю проглядався весь майданчик, а радіозв’язок працював без перешкод. Оксана знала кар’єр ще з поставок комбінату.
Через посередника вона передала Олегові умову: синій зошит і архівну теку буде обміняно на документи, що підтверджують її право на квартиру, і письмове зізнання. Левченко отримав окреме повідомлення, ніби Кравченко збирається віддати прокурора в обмін на власну свободу. Кожному призначили один час і одне місце.
Оксана не розраховувала, що вони повірять обіцянкам. Вона розраховувала на їхню жадібність і страх. Олег прийде по зошит, Левченко — перевірити, чи не зрадив його партнер. Обидва візьмуть охорону й почнуть говорити, бо десять років вважали слова безкарними.
Перед виходом Оксана сховала під ватником маленький диктофон, з’єднаний із переносною рацією. На потрібній частоті сигнал могли почути з верхньої дороги. Миронові Павловичу вона лишила частоту й координати, щоб передати їх групі внутрішньої безпеки, яка прибувала. У речовий мішок поклала металеві болти, зверху — кілька порожніх аркушів у синій обкладинці. Справжній зошит уже був далеко від майстерні.
Ніч була холодна й ясна. Оксана вийшла з депо, не озираючись. Вона не знала, чи встигла центральна служба отримати пакет і чи з’явиться хтось на краю кар’єру. Але відступати було пізно: наступну людину Олег міг убити ще до світанку. Лишалося ввійти в підготовлену пастку й змусити ворогів повірити, що здобич і далі в неї в руках…
