До кар’єру Оксана добиралася пішки вздовж старої промислової гілки. Рейки давно заросли бур’яном, на шпалах блищав іній. Речовий мішок відтягував плече, рана знову нила, але втома більше не заважала думати. Кожна річ була на своєму місці: пістолет із трьома набоями, сигнальна ракетниця Миколи Остаповича, диктофон, рація й синя обкладинка з порожніми аркушами.
Кар’єр лежав за останніми будинками величезною чашею. На дні темніла технічна водойма, біля схилу іржавів екскаватор, а поруч із занедбаним ремонтним майданчиком стояла стара цистерна. Оксана заздалегідь перевірила місцевість. За бетонним блоком можна було сховатися від дороги, вузький прохід уздовж води дозволяв відступити, а голі схили не давали нападникам наблизитися непомітно.
Вона піднялася до колишнього поста майстра й увімкнула передавач. У навушнику чувся рівний шум. Жодного підтвердження від центральної групи не було. Мирон Павлович міг не встигнути передати координати; вантажівку могли зупинити; пакет міг опинитися в руках людини, пов’язаної з Левченком. Оксана мала виходити з того, що допомоги не буде.
Спершу на верхній дорозі з’явилися фари однієї машини. Темний седан повільно спустився серпантином і зупинився біля екскаватора. Із нього вийшов Роман Левченко з двома поліцейськими в цивільному. Прокурор був у дорогому пальті й постійно поглядав на годинник. Він не помітив Оксани, що стояла вище в тіні, і почав ходити навколо автомобіля.
За десять хвилин почувся гул іще кількох моторів. Олег приїхав на двох великих машинах у супроводі озброєних людей. Серед них був Бугай із перев’язаною головою й рукою на перев’язі. Після архіву він ледве тримався на ногах, але відмовився лишитися: йому хотілося особисто розрахуватися за приниження в кафе й підвалі.
Кравченко вийшов останнім. На ньому був довгий шкіряний плащ, що приховував зброю. Побачивши Левченка, він зупинився й спитав, чому прокурор з’явився раніше умовленого часу. Роман Андрійович відповів, що отримав окреме запрошення й хоче почути, яку угоду Олег збирається укласти.
— Жодної угоди без тебе не буде, — сказав Кравченко. — Вона намагається нас стравити.
— А касета з твоїм голосом теж її вигадка?
Олег глянув на охоронців, ніби перевіряв, хто почув запитання. Він заявив, що старі записи нічого не доводять, а справжній зрадник — той, хто використовує поліцейські підрозділи, щоб першим дістатися до зошита. Левченко відповів, що без його печаток Кравченко лишився б звичайним складським злодієм.
Оксана слухала їх через мікрофон диктофона. Чоловіки вже говорили голосніше, ніж слід. Вона почекала, поки взаємні звинувачення стануть досить виразними, потім спустилася до води й вийшла у світло фар.
Розмова обірвалася. Охоронці підняли зброю. Оксана зупинилася біля самого краю водойми, поставила речовий мішок біля ноги й показала синю обкладинку.
— Ви обоє прийшли вчасно, — сказала вона. — Отже, ще здатні виконувати бодай чужі умови.
Олег натягнуто всміхнувся. Він похвалив Оксану за сміливість і заявив, що все місто тиждень шукало її, а вона сама привела їх у тихе місце. Бугай вигукнув, що жінку закопають у кар’єрі разом із паперами. Кравченко роздратовано велів йому замовкнути.
Левченко не зводив очей із мішка.
— Де оригінали?
— Там усе, що ви збирали десять років. Зошит, записи, розпорядження й підписи.
Прокурор зажадав віддати документи йому. Він спробував говорити офіційним тоном, нагадав, що Оксана в розшуку й озброєна, але голос видавав страх. Оксана відповіла, що людина, яка підробила її справу й свідоцтво про смерть, не має права прикриватися законом.
Олег зробив знак двом охоронцям. Вони розійшлися в боки, не опускаючи автоматів. Оксана підняла речовий мішок над чорною водою.
— Ще один крок — і папери опиняться на дні. Тут досить глибоко, щоб шукати їх до весни. А копії підуть далі, якщо я не вийду на зв’язок.
Охоронці зупинилися. Левченко тихо сказав Олегові, що жінка блефує: у неї немає людей, старі друзі або мертві, або налякані. Кравченко не погодився. Після сторінок, підкинутих до центрального управління, він більше не міг вважати її самотньою.
Кілька секунд ніхто не рухався. Вітер гуляв кам’яними схилами, бряжчав незакріплений лист на кабіні екскаватора. Оксана стежила за індикатором рації під одягом. Він світився, отже, передача йшла. Але чи слухав її хтось за межами кар’єру, лишалося невідомим.
— Я принесла вам можливість сказати правду, — промовила Оксана. — Останню у вашому житті. Розкажіть, як підлаштували пограбування, навіщо знищили мого батька і хто наказав позбавити матір житла.
Олег розсміявся, хоча сміх вийшов хрипкий. Він заявив, що в кар’єрі немає суду й протоколу. Левченко додав, що слова колишньої ув’язненої нічого не варті. Тоді Оксана торкнулася схованого диктофона.
— Можливо. Зате ваші слова коштують дуже дорого. Продовжуйте говорити голосніше…
