Порожня поки що. Тридцять сім аркушів лежали на столі, розкладені в три ряди, як пасьянс. Марина Бондаренко сиділа перед ними у своїй квартирі в новому місті, однокімнатній, на четвертому поверсі цегляної п’ятиповерхівки на центральній вулиці, і перебирала сторінки, повільно, по одній, перевіряючи порядок.
Бадьорий голос ведучого пробивався крізь тонку стіну. Звичайна сусідська субота. 19 вересня 1981 року.
Три роки й шість місяців від тієї ночі на сороковому кілометрі. Три роки. Майже тисяча триста днів.
Щовечора одна й та сама тека. Щоранку одна й та сама мета. Перший рік був найважчий.
Марина приїхала до нового міста в березні 78-го з валізою, паспортом на прізвище Бондаренко й порожньою сірою текою на дні. Місто зустріло її березневою сльотою, чергою в паспортному столі й кімнатою неподалік від центру. Вісім квадратних метрів, сусідка-пенсіонерка за стіною, спільна кухня з чайником, який закипав через раз.
Прописка зайняла тиждень. Паспорт був старий, але не анульований. Фотографія збігалася, дані були в порядку.
Бондаренко Марина Сергіївна, 28 років. Освіта вища юридична, державний університет рідного міста. Місця роботи немає.
Сімейний стан — не заміжня. У кадровій базі нової області прізвище Бондаренко не значилося ніколи. Коваленко тим більше.
Зв’язок між обласними прокуратурами у 78-му не вимагав автоматичних запитів, і ніхто нічого не запитував. Одна з районних прокуратур нового міста прийняла її на посаду молодшої слідчої. Найнижча ланка.
Дрібні крадіжки, побутові бійки, підробки документів. Зарплата — 120. Марина не заперечила.
Не попросила посаду вищу. Не згадала досвід розслідування економічних злочинів. Прийшла, сіла за стіл, почала працювати.
Мовчки, без амбіцій, без скарг, без розмов у курилці. Колеги вважали її тихою провінціалкою, яка приїхала з іншого міста за чоловіком чи за кращим життям, хто там розбере. Начальство цінувало одне.
Справи закривалися в строк, протоколи були грамотні, скарг від підслідних — нуль. За пів року начальник дав їй економічну справу. Справу складнішу, ніж побутовуха.
Марина закрила її за три тижні. Потім ще одну. І ще.
Наприкінці першого року начальник викликав її й сказав: «Бондаренко, я рекомендую тебе до обласної прокуратури, там люди потрібні». Переведення відбулося на другий рік.
Посада слідчої в особливо важливих справах. Кабінет більший, справи серйозніші, доступ до міжрегіональної документації. Тихо, точно, без зайвих слів.
Не заводила друзів, не ходила на свята. На запитання «Звідки ти?» відповідала коротко: з іншого міста, переїхала з особистих обставин. Ніхто не копав глибше: у тодішній прокуратурі особисті обставини означали розлучення, і уточнювати було незручно.
Увечері — інша робота, та, заради якої вона приїхала. Марина почала з відкритих джерел. Обласна бібліотека, підшивки газет, звіти обласної адміністрації за 1973—1978 роки.
Ім’я Валерія Івановича Черненка спливало регулярно. Засідання, голосування, підписи під розпорядженнями про виділення землі, будівельних матеріалів, фондів.
Дачний кооператив «Кедровий» зареєстрований у 1976-му. Засновники — фізичні особи, але адреса реєстрації збігалася з адресою підрозділу обласної адміністрації.
Будівництво велося у 1977-му. Підрядник — державний трест. Матеріали — за фондовим розподілом, тобто за державний кошт.
На папері «Кедровий» був звичайним кооперативом для працівників бюджетної сфери. Насправді — дачне селище для високопосадовців, збудоване на гроші, списані як ремонт адміністративних будівель. Документація лежала в обласному архіві, у фонді господарських організацій.
Черненко не ховав папери. Навіщо ховати те, чого ніхто не шукає? Дачний кооператив, заснований за участю заступника голови обласної адміністрації.
Хто полізе перевіряти? Перевірки призначаються згори, а згори — свої. Коло замкнулося. Марина копіювала документи від руки.
Копіювальної техніки в обласній бібліотеці не було, а копіювати папери в прокуратурі означало лишити слід. Щовечора — стіл, лампа, зошит, ручка. Номери актів, дати, суми, підписи.
До кінця другого року в неї було 14 сторінок виписок і три схеми руху коштів кооперативу «Кедровий». Третій рік — атестація. Марина подала документи на посаду старшої юристки в міжрегіональний апарат Генеральної прокуратури.
Посада давала одне право, заради якого варто було чекати три роки, — планові перевірки регіональних організацій. Старша юристка могла бути направлена в будь-яку область округу з інспекцією, і місцеве начальство було зобов’язане надати доступ до всієї документації. До всієї.
Атестацію вона пройшла в червні 81-го. Три роки стажу — мінімально допустимий строк. Характеристика бездоганна.
Жодної скарги, жодного перегляду, 17 закритих справ за останній рік. На другому й третьому роках життя в новому місті Марина двічі їздила в те селище. Обидва рази у відпустку, в особистих справах, без зв’язку з роботою.
Поїздом до вузлової станції, звідти електричкою до невеликого селища, пішки вздовж колії до 47-го кілометра. Будка стояла на місці. Степанич живий, постарілий, з новою люлькою замість старої цигарки.
Відчинив двері й довго дивився на неї. Потім сказав: «Я знав, що ти повернешся. Вовки так ходять. По колу». Він не спитав, навіщо вона прийшла. Не спитав, де була три роки.
Фронтовики не ставлять зайвих запитань. Вони читають відповіді по обличчю. Марина попросила одне — письмові свідчення.
Що бачив, що чув, коли, за яких обставин. Степанич сів за стіл, узяв ручку. Повільно, великими літерами, з орфографічними помилками, які не мали значення.
Дата, час, стан жінки, дзвінок на станцію, реакція чергового. Підпис. Петренко Іван Степанович.
«Печатка не потрібна?» — спитав він без усмішки. «Не потрібна. Підпису досить»…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
