До квартири пішки. Десять хвилин. Центральна вулиця, будинок сім, третій поверх.
Марина відчинила двері й почала збиратися. Не кваплячись, методично. Як збирається людина, яка знає, що їде надовго.
Одна валіза. Та сама, з якою вона їхала до столиці. Речі.
Светр, спідниця, дві блузки. Змінне взуття. Мамина шаль.
Нафталін, бахрома. Ці речі знадобляться їй лише на перший час. Не тому, що вона йде з професії.
На новому місці вона купить інші. Старі були надто впізнавані, а сліди їй тепер не потрібні. Сіра казенна тека лежала на полиці за книжками.
Порожня. Робочі матеріали вкрали на сороковому кілометрі. Решту паперів Марина лишила в кабінеті 14.
Марина не стала їх забирати, щоб не привертати уваги. Тека — просто картон. Обкладинка.
З чорнильним штампом прокуратури на кришці. Порожня. Марина поклала її на дно валізи.
Розгладила. Штамп — фіолетовий, напівкруглий, з літерами, що розпливлися від часу. Вона пам’ятала, як уперше побачила цей штамп.
У перший робочий день, коли секретарка видала їй теку для першої справи. «Це ваш інструмент, — сказала секретарка. — Бережіть».
Марина берегла. Два роки. Тепер тека порожня, а інструмент той самий.
Вона сама. Склала речі поверх теки, закрила кришку. Клацання замка — сухе й коротке.
Це було третє клацання. Перше — перед нічним дзвінком, друге — після нього, третє — зараз. Кожне клацання закривало один період життя.
Цей, останній у рідному місті. Марина підійшла до шафи. Нижня шухляда під стосом зимньої білизни.
Конверт. Звичайний, поштовий, без марки. Усередині — паспорт.
Старий, на дівоче прізвище. Бондаренко Марина Сергіївна. При одруженні вона взяла прізвище чоловіка — Коваленко.
Шлюб розпався за рік, але прізвище міняти назад не стала. Старий паспорт формально слід було здати, але в паспортному столі сказали «принесете наступного разу», а наступний раз не настав. Документ лишився.
Як лишаються в старих квартирах облігації, ощадкнижки й свідоцтва про народження померлих родичів. Не тому, що потрібні, а тому, що викинути документ рука не підіймається. Марина розгорнула паспорт.
Фотографія. Їй 23. Студентка останнього курсу, кругле обличчя, коротка стрижка, серйозний погляд.
Штамп прописки. Старий. Попередня адреса.
Материна квартира. У паспорті лишалася застаріла відмітка про реєстрацію, але сам документ не був анульований. Печатки «недійсний» не стояло.
У тодішній бюрократії це означало: папір існує. А папір, який існує, можна оновити. Прибрала паспорт у внутрішню кишеню пальта.
Туди, де раніше лежало посвідчення слідчої. Квартиру Марина лишила як є. Меблі, посуд, радіо на холодильнику, мамина рамка для фотографії.
Непідписана угода й доданий до неї проєкт ордера на квартиру в новому районі лежали в конверті на столі. Вона туди не поїде. Конверт хай лежить.
Якщо хтось колись зайде до цієї квартири й знайде конверт, нехай знає: їй запропонували ціну, і вона її не взяла.
Увечері о пів на сьому Марина стояла в касовій залі міського вокзалу. Черга невелика, людей п’ять.
Вона купила квиток. Не до столиці. Не в новий район.
До іншого обласного центру. Плацкарт — поїзд відходив о 21.10. Між містами було 1800 кілометрів залізничною магістраллю. Досить далеко, щоб лишитися в системі регіональних прокуратур, де її диплом і кваліфікація мали вагу.
І досить велике місто. Мільйон жителів, десятки відомств, тисячі працівників. У новому місті Марина Бондаренко — ніхто.
Чистий аркуш. Це й потрібно.
Вечір. Ліхтарі горіли жовтим. Сніг під ногами хрустів.
Пара від дихання стояла в повітрі. Поїзд. Довгий, зелений, з інеєм на сходинках.
Марина піднялася у вагон. Знайшла місце. Прибрала валізу під полицю звичним рухом, тим самим, що й два тижні тому, коли їхала до столиці.
На пероні компанія студентів проводжала когось. Сміялися, штовхалися, махали руками. Дівчина у в’язаній шапці стояла біля дверей вагона.
Чужа безтурботність. Чуже життя, в якому ніхто не зупиняє поїзди й не підсовує папірці на підпис. Склад рушив.
Марина стояла біля вікна й дивилася, як рідне місто відходить. Удруге. Уперше, два тижні тому, 27 лютого, вона думала про столицю, про курси, про кар’єру.
Тепер вона дивилася, як ліхтарі перону розчиняються в темряві, як пропливають будинки, паркани, вогні переїздів. Місто, в якому вона народилася, виросла, закінчила університет, стала слідчою й перестала нею бути. Відходило за обрій.
Марина не озирнулася. У кишені пальта — паспорт на ім’я Марини Сергіївни Бондаренко. У валізі на дні лежала порожня сіра тека…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
