Отже, є система. А система залишає сліди в документах, у реєстрах, у бухгалтерських томах, які прошиті й пронумеровані, і з яких не можна вирвати сторінку. Марина встала, вдягла пальто й вийшла з кабінету.
Не до Романенка, не до секретарки. До обласного архіву. Три квартали пішки березневим містом, де сніг уже темнів на тротуарах, а з дахів починало капати.
Марина прийшла до Романенка в п’ятницю о дев’ятій ранку. Двері кабінету були прочинені. Він сидів за столом із телефонною слухавкою біля вуха, слухав мовчки, киваючи.
Побачив Марину в прорізі, і щось змінилося в обличчі. Не переляк, не подив. Полегшення.
Як у людини, яка чекала дзвінка з лікарні й нарешті дочекався. «Передзвоню», — сказав він у слухавку й поклав її на важіль. Встав, указав на стілець.
«Сідай». Марина сіла. Романенко відкрив верхню шухляду столу й дістав три бланки.
Поклав перед нею віялом один, другий, третій. Ручка поруч. Усе було готове заздалегідь, надруковане.
Залишалося розписатися. Перший — заява про звільнення за власним бажанням. Другий — відмова від претензій до керівництва прокуратури у зв’язку з обставинами відрядження.
Третій — угода про виплату компенсації в розмірі трьох окладів і передачу ордера після звільнення за власним бажанням. Марина взяла перший бланк. Прочитала.
Стандартне формулювання. «Прошу звільнити за власним бажанням у зв’язку із сімейними обставинами». Дата сьогоднішня.
Рядок для підпису внизу. Другий бланк. «Цим підтверджую відсутність претензій до районної прокуратури, її керівництва та співробітників, пов’язаних із виконанням службових обов’язків у період з серпня 1977 по березень 1978 року».
Формулювання в’язке, канцелярське, але зміст прозорий. Усе, що сталося, не сталося. Поїзд, ліс, мороз, украдена сумка — нічого.
Підпис — і нічого не було. Третій бланк. Угода про компенсацію.
Три оклади, проєкт ордера на квартиру. Новий район, новий будинок, третій поверх, однокімнатна, площа 31 квадратний метр, балкон. Проєкт ордера — додатком до угоди.
Марина поклала бланки на стіл. Подивилася на Романенка. Він сидів нерухомо, олівець вирівняний паралельно краю, степлер перпендикулярно, тека строго по центру.
Порядок на столі. «Михайле Павловичу, — сказала Марина. — Ви знали?» Романенко не відповів.
Пальці лягли на олівець, посунули його на міліметр праворуч, потім повернули назад. «Заяву й відмову я підпишу», — сказала Марина. Романенко видихнув.
Неголосно, ледь чутно, але Марина вловила. Грудна клітка опустилася, плечі трохи розійшлися, щелепа розслабилася. Романенко чекав цих слів.
Два тижні не спав нормально, не дивився їй в очі, вирівнював олівці й перекладав теки. Тепер усе. Дівчина підписує потрібні їм папери.
Можна жити далі. Марина розписалася на перших двох бланках, рівно, без тремтіння, синім чорнилом. Третій лишила непідписаним. Романенко забрав підписані аркуші, перевірив підписи, прибрав у шухляду.
Потім уперше за два тижні подивився на неї. В очі, прямо, не відводячи. І заговорив іншим голосом, не казенним, а тим, який у нього був до всього цього, майже теплим.
«Правильне рішення, Марино. Квартира хороша, балкон на південний бік, район тихий. Живи».
Марина встала. «Дякую, Михайле Павловичу». Вона вийшла з кабінету й зачинила за собою двері.
У коридорі нікого. Оксана з канцелярії стояла біля вікна з цигаркою. Побачила Марину, загасила недопалок об підвіконня й одразу зникла в дверному прорізі, не привітавшись.
Марина спустилася на другий поверх. Кабінет 14. Востаннє.
Відчинила двері. Стіл, стілець, вікно на трамвайні колії. Із шухляди столу забрала особисті речі.
Ручку, подарунок однокурсника на випускний, блокнот із робочими записами, фотографію матері в саморобній рамці. Блокнот перегорнула. Начерки, схеми, нотатки щодо десятків дрібних справ поклала в сумку.
Зачинила шухляду. Озирнулася. Стіни, батарея, сліди кнопок на шпалерах від графіка чергувань, який вона вішала в перший робочий день, два роки і три місяці тому.
Вийшла. Ключ здала секретарці. Та прийняла мовчки, записала в журнал, не підвела очей.
Одна з центральних вулиць. Сходи ґанку. Важкі двері з пружиною, які завжди рипіли.
Рипнули й тепер. Марина стояла на ґанку й дивилася на місто. Березень.
Сніг важкий, рихлий. З дахів капало. Трамвай прогуркотів центральною вулицею.
Той самий маршрут, той самий дзвінок. Перехожі йшли у своїх справах. Місто не помітило, що з прокуратури вийшла колишня слідча, яка знає надто багато й підписала папір про те, що не знає нічого…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
