«Микола розумів, із ким зв’язався», — сказав Кравець, сильніше натискаючи на ломик. Широка дошка підлоги піддалася з протяжним рипінням і піднялася на кілька сантиметрів. «Знав, що з паперами його з лісу просто так не випустять».
Старий опустив руку в темну нішу. За мить на світ з’явився плаский згорток, кілька разів обгорнутий старою промащеною цератою. Від нього війнуло машинним мастилом, сирою деревиною й пилом.
«Коли Ковальчук погнався за ним, Микола встиг зняти робочу куртку й запхати під вивернутий корінь. У кишені лишив те, що збирав. Я знайшов куртку через два дні, коли перевіряв капкани. Місцевим не поніс — це все одно що самому прийти до Гончаренка з мотузкою на шиї».
Кравець поклав згорток Ларисі на коліна. Пальці після морозу ще погано згиналися, тому вузли церати довелося розбирати повільно. Усередині виявився загальний зошит на дев’яносто шість аркушів, із потертою, місцями прорваною обкладинкою.
На першому розвороті тіснилися стовпчики цифр, написані дрібним акуратним почерком Миколи Романенка. Це був не щоденник і не набір підозр, а докладний тіньовий облік ділянки.
Дата за датою Микола записував обсяг вивезеної сосни, марки машин, зняті або замазані номери, імена посередників і суми готівкових розрахунків. Цифри можна було зіставити з рухом вагонів, журналами підприємств і реальними рейсами транспорту. Вони перетворювали розповідь про незаконний ліс на перевірювану систему.
На останніх сторінках стояли ті самі вісім прізвищ, що й в анонімному листі. Поруч Микола вказав, що кожен із працівників устиг помітити, через що вступив у конфлікт із бригадиром і як загинув насправді. Усі лінії сходилися до наказів Гончаренка й дій Ковальчука.
Лариса гортала зошит повільно, щоб не пошкодити вологі краї. Почерк змінювався в міру наближення до останніх дат: рівні ранні рядки ставали тіснішими, окремі цифри дописувалися на полях, ніби Микола працював крадькома й ховав зошит при кожному сторонньому кроці. Але навіть у поспіху він зберігав систему — поруч із кожним рейсом лишав ознаки, які міг перевірити зовнішній слідчий.
Деякі номери повторювалися в ті дні, коли офіційні журнали напевно показували простій техніки. Імена посередників траплялися біля конкретних сум, обсяги складалися в партії, достатні для залізничного відправлення. Це була робота людини, яка не просто обурювалася крадіжкою, а заздалегідь будувала доказ для тих, хто не бачив ділянки на власні очі.
Список загиблих надавав цифрам ціну. Щоразу, коли хтось дізнавався забагато або вимагав зароблене, навпроти його прізвища з’являлася дата, а в місцевому архіві — чергова зручна причина смерті. Микола зрозумів закономірність і все одно продовжив вести облік, розуміючи, чим ризикує.
Зошит пов’язував гроші, деревину й смерті. Через нього Миколу спершу переслідували, потім убили й поклали під стовбур, розраховуючи, що його власний облік назавжди зникне разом із робочою курткою.
Будь-яка людина могла б розплакатися від полегшення, обійняти старого або бодай вимовити слова подяки. Савченко відреагувала інакше. Довіра в її роботі вимірювалася тим, наскільки правильно буде оформлено знайдений доказ.
Вона поклала зошит на табурет, дістала службовий блокнот і ручку. Пальці тремтіли не від хвилювання, а від наслідків переохолодження, тому перші літери вийшли нерівними.
«Тепер послідовно, під запис. Коли ви знайшли куртку? У якому місці щодо ділянки? Хто ще міг бачити схованку або знати про зошит?»
Кравець подивився на неї з новою повагою. Обморожена жінка, яку кілька годин тому втягли в зимівник майже непритомною, знову говорила як слідча у своєму кабінеті. Ні ліс, ні люди майора не могли позбавити її повноважень, доки вона сама продовжувала їм слідувати.
Вони працювали близько сорока хвилин. Старий відповідав коротко, уточнював відстані й напрямок, Лариса фіксувала кожну подробицю виявлення. Запис перетворював випадково переданий згорток на речовий доказ із зрозумілим походженням.
Закінчивши, Савченко перечитала нотатки, закрила блокнот і загорнула зошит назад. Разом із диктофоном вона сховала його у внутрішню кишеню, ближче до тіла. Тепер у неї були зізнання, чорна бухгалтерія й свідчення людини, яка знайшла схованку.
Лишалося винести все це з лісу. Кравець уже складав у полотняний наплічник сірники, набої, трохи їжі й термос. Він зняв із цвяха стару двостволку, переламав її, перевірив набої й замкнув стволи.
«Збирайся, слідча. Вранці вони побачать, що тіла немає, і підуть по сліду».
Над селищем займався блідий безкровний світанок. Низьке сіре небо поволі відкривало криві дахи й довгі будинки, над якими нерухомо стояли стовпи пічного диму. Мороз не відступив: термометри показували двадцять сім градусів нижче нуля, і в цій нерухомій білій тиші вже готувалося полювання…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
