Для колишнього життя Михайло Кравченко перестав існувати, а Ілля Бондаренко пішов у лісову глушину. Зробив він це не зі страху: боятися так, як бояться звичайні люди, давно розучився. Просто людина без минулого не дає свідчень, не заважає впливовим винуватцям і не вимагає відповіді за загиблих товаришів.
Лісовий кордон, загублений неподалік від дороги й за вісімдесят кілометрів від найближчого селища, дістався йому через того самого друга. Для місцевого обліку товариш використав друге документальне прикриття: Ігор Петрович Мельник, спокійний лісник з офіційною посадою й нічим не примітною біографією. Раз на місяць Михайло вибирався по крупу й сіль, а місцеві вважали його відлюдькуватим і не намагалися зближуватися.
У цій глушині замкнутість нікого не дивувала, тому вісім років минули без зайвих запитань. Михайло звик думати, що так буде завжди. Металеву скриньку під дошкою підлоги він сім років не чіпав, а потім одного дня відкрив, почистив зброю, перевірив кожен механізм і знову прибрав усе на місце.
Він не готувався застосовувати зброю — просто стара звичка не дозволяла залишати інструмент у несправному стані. Цієї ночі скриньку довелося відкрити вдруге. За стінами кордону стояв двадцятидвоградусний мороз, а щільний сніг зберігав найдрібніші сліди.
Босі відбитки Марини Коваль тяглися до будинку, а слідом за ними йшли три важкі пари чобіт. Михайло розрізняв кожен яр, камінь і поворот стежки навіть у цілковитій темряві. За вісім років нічних обходів ліс став для нього простором, де змінювалися лише орієнтири й швидкість руху, але ніщо не випадало з поля уваги.
Він безшумно рухався назустріч трьом міським людям із ліхтарями й згадував шістьох загиблих бійців. Ці спогади поверталися не щодня, але ніколи не відпускали остаточно. У них давно не лишилося гострої провини — тільки обов’язок, який ніхто, крім нього, не збирався визнавати.
Товаришів продали, а винні уникли відповіді, і Михайло зник лише тому, що тоді іншого виходу в нього не було. Тепер усе складалося інакше. У його домі сиділа змерзла дівчина, за якою районний прокурор Павло Сергійович Лис послав озброєних людей, певний, що влада знову захистить його від наслідків.
Лис звик розпоряджатися чужими долями й не сумнівався, що наказ виконають. Він іще не знав, наскільки небезпечним може стати знайомий до останнього дерева ліс у руках людини з військовим досвідом. Михайло зупинився біля вузького проходу між двома товстими соснами, який заздалегідь примітив як зручне місце.
Одразу після виходу з кордону він витратив кілька хвилин, щоб закріпити у гіллі важку гілку з обмотаним навколо неї ланцюгом. Тепер лишалося натягнути тонкий сталевий дріт упоперек стежки на висоті долоні й присипати його снігом. Закінчивши, він відступив до старої ялини, розчинився в її тіні й завмер.
Переслідувачів він почув задовго до того, як між соснами з’явилися перші промені. Важкі чоботи ламали снігову кірку нерівно, в уривках розмови вже відчувалася напруга. Двоє перемовлялися впівголоса, а третій мовчав і йшов позаду.
Ліхтарі металися від стовбура до стовбура, видаючи людей, які починали розуміти різницю між нічним лісом і міською вулицею. Попереду рухався кремезний чоловік, якого супутники називали Денисом; він командував і намагався зберігати впевненість. За ним ішов жилавий чоловік, що раз у раз озирався на всі боки, а замикав ланцюжок наймолодший.
Коли молодий останнім увійшов у прохід, він зачепив носком майже невидимий дріт. Сталева нитка озвалася ледь чутним дзвоном, після чого схований у гіллі механізм звільнився. Важка гілка з ланцюгом пішла дугою, вдарила переслідувача по нозі й збила його з ніг. Після падіння він уже не міг спертися на ушкоджену ногу.
Крик пролунав несподівано високим і майже дитячим. Денис і другий чоловік різко розвернулися, вихопили зброю, а безладні промені заметалися по снігу й деревах. Михайло лишався нерухомим за кілька кроків від них…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
