Не було ні кроків, ні голосів, ні хрускоту снігу — лише вряди-годи вітер ледь чутно пролітав між деревами. На столі лишилася відкрита металева скринька з рівно вкладеними магазинами й ножем, на руків’ї якого поблискувало гравіювання. Марина намагалася зрозуміти, що за людина живе в глушині, замикає двері на три засуви й зберігає під підлогою такий арсенал, але відповіді не мала.
Тим часом чоловік, який уже вісім років жив під чужими іменами, беззвучно йшов назустріч трьом озброєним людям. За двадцятидвоградусного морозу він рухався чорним зимовим лісом спокійно й упевнено, як власним домом, не боячись темряви й не зачіпаючи прихованих перешкод. У певному сенсі ліс і був його домом: за роки самотніх обходів у будь-яку погоду він вивчив кожне дерево, стежку й яр. Незнайомцям він називався Іллею Бондаренком, але це ім’я йому не належало.
За вісім років до тієї ночі ім’я капітана Михайла Андрійовича Кравченка зникло з відкритих реєстрів, а в закритій службовій справі його записали дезертиром. Він командував розвідувальною групою й мав позивний «Яструб». За офіційною версією, офіцер самовільно залишив місце служби після завдання в зоні далекого збройного конфлікту.
Цю версію склали акуратно, і вона виглядала переконливо для будь-кого, хто наважився б зазирнути до справи. Справжні обставини ретельно сховали, бо вони загрожували людям із великими званнями й широкими зв’язками. На той час група «Яструба» перебувала в зоні бойових дій уже кілька місяців.
У ній було семеро людей, і випадкових серед них не було. Кожен устиг пройти не одне небезпечне відрядження, а дехто побував одразу в кількох гарячих точках. Михайло керував ними вже три роки — без провалених завдань, серйозних втрат і помилок, які могли б коштувати комусь життя.
Своїх бійців він знав до дрібниць: хто як дихає перед ривком, хто мовчить при втомі, а хто починає говорити швидше, ніж звичайно. Це були найкращі люди, з якими йому доводилося працювати. У горах вони ділили останню воду, прикривали одне одного й розуміли короткий жест надійніше за довгий наказ.
За кілька місяців групі доручили розвідати позиції біля невеликого селища у віддаленому районі. Завдання вважалося звичайним, а порядок дій був відпрацьований десятки разів. Уночі бійці вийшли до потрібної точки, зайняли позиції й приготувалися чекати світанку.
Однак замість світанку до них прийшов противник. Засідку підготували заздалегідь: нападники точно знали розташування групи, її чисельність і напрямок підходу. Усі вогневі позиції виявилися зайнятими ще до того, як люди Михайла вийшли на маршрут.
Така поінформованість могла означати лише одне — маршрут передали зі штабу. Бій тривав сорок хвилин, але вже в першу чверть години Михайло втратив чотирьох. Ще двоє загинули в наступні двадцять хвилин, і наприкінці сутички командир лишився сам, із кулею в плечі й двома магазинами.
Дві доби він вибирався через ліс, то йшов, то повз, коли рана й слабкість валили його на землю. На третій день його помітив літній пастух із сусіднього села. Старий сховав пораненого, виходив його й допоміг повернутися до своїх.
Щойно Михайло дістався штабу, він зажадав список усіх, хто знав маршрут напередодні виходу. Прізвищ виявилося небагато, і від цього ставало тільки важче. Шістьох його товаришів продали не через випадковість, а тому, що хтось продав відомості про групу.
Він почав перевіряти людей зі списку обережно, не привертаючи уваги й не розкриваючи своїх підозр. За два тижні сліди вивели його на полковника Бойка, заступника начальника оперативного відділу. Той мав бездоганну репутацію, носив нагороди, мав квартиру у великому місті й заміський будинок, що погано в’язалися з його офіційним доходом.
Ще за тиждень до Михайла прийшли двоє підкреслено ввічливих людей у цивільному. Вони повідомили, що капітан Кравченко вчинив дії, несумісні з присягою, а зібраних матеріалів вистачить для військового суду. Йому запропонували вибір: підписати рапорт, зникнути й більше не ставити запитань або стати обвинуваченим у справі, результат якої вже був вирішений.
Ім’я полковника Бойка в розмові не пролунало жодного разу, однак Михайло й без того все зрозумів. За двома посланцями стояли люди, яким він був не потрібен живим. Підписаний рапорт давав невеликий запас часу, і капітан вирішив використати кожну хвилину.
Єдина людина, якій він, як і раніше, довіряв, допомогла підготувати нову біографію й документи. Старий товариш після служби працював у закритій структурі й умів вирішувати такі питання без зайвих слідів. Так з’явився Ілля Бондаренко, тридцяти восьми років, уродженець далекого промислового міста, з технічною освітою, без судимості й військового минулого…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
