Перекладач ковтнув і переклав. Саїд Камаль усміхнувся, але усмішка не дійшла до очей.
— Він каже, дорога небезпечна надвечір, — повільно промовив Самір. — Водій утомився. Машину треба перевірити. Ночувати доведеться тут, вранці ви поїдете назад.
— Ні. До темряви ще кілька годин. Ми спустимося хоча б до вчорашнього поселення.
Самір знову заговорив із господарем дому. Той відповів довго, м’яко, ніби пояснював очевидну річ дитині.
— Він каже, відмовитися від вечері й нічлігу — образа. І що ніхто не відпустить гостей на гірську дорогу перед ніччю.
— Де водій? Я хочу поговорити з ним сама.
Самір вийшов. Олена чула його голос на подвір’ї, потім настала тиша — така довга, що кожна мить ставала окремим ударом серця. Коли він повернувся, обличчя в нього було біле.
— Машини немає.
— Що означає немає?
— Водій поїхав. Саїд Камаль каже, до сусіднього селища по запчастини. Повернеться вранці.
Олена не відразу зрозуміла сказане. У голові не вкладалося: машина щойно стояла на подвір’ї. Вони тільки-но приїхали. Ніхто не міг просто поїхати, залишивши лікарку й перекладача в чужих горах.
Якщо тільки це не було задумано заздалегідь.
Вона вибігла надвір. Позашляховика справді не було. На запиленій землі лишилися глибокі сліди шин, що вели вниз дорогою. Біля будинків стояли чоловіки. Чоловік із двадцять. Вони мовчали й дивилися.
— Скажи йому, що ми маємо поїхати, — сказала Олена, повернувшись до Самира. — Нехай дасть коней, віслюків, будь-кого. Ми заплатимо.
Саїд Камаль вислухав переклад, похитав головою й відповів коротко.
— Він каже, навколо небезпечно. Розбійники, озброєні люди. Без машини й провідників ми не пройдемо. Тут ми в безпеці.
— Це пастка, Саміре.
— Я розумію, — ледь чутно сказав він. — Зараз краще не сперечатися. Уночі я спробую щось придумати.
Олена дивилася на чоловіків. У їхніх обличчях не було відкритої загрози. Лише спокійне очікування, від якого ставало гірше. Вони не збиралися нападати. Вони вже перемогли.
Невдовзі її відвели до маленької кімнати без вікон. Двері зачинили ззовні. Усередині було лише ложе, глечик води й олійна лампа. Олена смикнула ручку — марно. Покликала — ніхто не відгукнувся.
Вона сіла на край ложа й змусила себе думати.
Викуп? Але чому тоді не говорять про гроші? Тиск на шпиталь? Політика? Помилка? Чи щось зовсім інше, про що вона не хоче думати?
Ніч прийшла повільно. У щілині під дверима світло змінилося сірістю, потім чорнотою. Пізно ввечері зайшла мовчазна жінка із закритим обличчям, поставила їжу й пішла. Олена не торкнулася коржів і сиру. Сиділа біля дверей, ловила кожен звук. Десь говорили чоловіки. Потім сміялися. Потім усе стихло.
Вона задрімала сидячи, притулившись до стіни. Прокинулася від скрипу дверей.
До кімнати увійшов Саїд Камаль. У руці він тримав свічку. За його спиною темніли силуети кількох чоловіків. Він сів навпроти Олени, довго дивився на неї, потім почав говорити місцевою мовою — повільно, спокійно, майже урочисто.
Вона не розуміла слів, але жести були ясні. Він показував на себе, на неї, складав руки на грудях, кивав у бік кімнати, де, ймовірно, чекали жінки.
Олена зрозуміла раніше, ніж Самір зміг би перекласти.
Він оголошував її своєю майбутньою дружиною.
Вона схопилася.
— Ні! Ви не маєте права! Я заміжня! Я лікарка, я повинна повернутися!
Вона кричала рідною мовою, розуміючи, що він не розуміє слів, але не могла зупинитися. Саїд Камаль слухав без роздратування. Потім підвівся, підійшов ближче й узяв її за руку. Його пальці були міцні, жорсткі, як дерево. Він промовив щось тихо. У голосі не було люті. І саме це налякало сильніше за будь-який крик.
Потім він пішов. Двері знову зачинили…
