Олена залишилася сама, тремтячи так, ніби її кинули в крижану воду. Цього не могло бути. Наприкінці двадцятого століття, при шпиталях, посольствах, документах, міжнародних правилах — не могло. Але гори за стінами кімнати без вікон не знали цих правил. Тут діяв інший порядок, давній і безжальний.
Решту ночі вона думала про втечу. Двері були міцні. Вікон не було. За дверима — чужий дім, повний людей. За домом — село, схили, ущелини, дороги, яких вона не знала. Навіть якби їй удалося вибратися, вона не прожила б сама й дня.
До ранку прийшло найстрашніше розуміння: її не знайдуть. Ніхто не знає, де вона.
Уранці до кімнати зайшли жінки. Четверо, закутані в довгий одяг. Вони принесли воду, чисту тканину, вузлики з прикрасами, яскраву сукню. Старша відкрила обличчя. У неї були втомлені карі очі й тиха усмішка людини, яка давно звикла втішати тих, кого не можна врятувати.
Олена відсахнулася.
— Де Самір? Мені потрібен перекладач. Розумієте? Перекладач. Самір.
Жінки перезирнулися. Із-за спини старшої виступила зовсім юна дівчина, років п’ятнадцяти. Вона злякано облизала губи й раптом заговорила мовою Олени — погано, з важким акцентом, але зрозуміло.
— Я трохи вчила. У школі. Ти розуміти?
Олена схопила її за руки.
— Так. Скажи мені, що відбувається. Де Самір? Чому мене тримають тут?
Дівчина напружилася, добираючи слова.
— Твій чоловік поїхав уночі. Йому дали гроші. Він пішов униз.
— Ні, — прошепотіла Олена. — Він би не залишив мене.
Дівчина знизала плечима так, ніби чула подібне багато разів.
— Чоловіки йдуть. Гроші беруть. Бояться. Старійшина сказав: ти залишишся. Сьогодні буде обряд. Ти станеш дружина.
— Я не згодна. Чуєш? Ні. У мене є чоловік. Дім. Робота.
Дівчина переклала старшій жінці. Та сумно подивилася на Олену й тихо відповіла. Переклад пролунав майже безжально:
— Вона каже, тут не питають, чого хоче жінка. Він вибрав тебе. Його слово — закон. Ти лікарка. Це добре. Люди хворіють. Ти будеш лікувати, жити в домі, народжувати дітей.
Олена сіла на ложе. Ноги перестали тримати.
— Я піду.
Дівчина похитала головою.
— Куди? Гори. Три дні до великого поселення. Ти не знаєш дороги. Не знаєш, де вода. Одна жінка не дійде. Або помре. Або зустріне поганих людей. Це гірше.
Старша жінка, яку звали Шахіра, наблизилася й обійняла Олену за плечі. Вона говорила м’яко, майже по-материнськи.
— Вона перша дружина, — переклала дівчина. — Живе з ним багато років. Каже, спочатку боляче й страшно. Потім звикаєш. Вона допоможе тобі. Він не найгірший. Їжу дає. Б’є рідко.
Ці два слова вдарили Олену найдужче: б’є рідко.
Вона дивилася у втомлені очі Шахіри й розуміла: перед нею не ворог. Перед нею жінка, яка сама колись пройшла через цей самий жах і вижила лише тому, що навчилася вважати виживання долею.
— Я лікарка, — сказала Олена, вже не кричачи. — Я вчилася багато років. Я рятувала дітей. Я не можу бути річчю.
Дівчина не стала перекладати. Лише тихо відповіла:
— Тут усі жінки так живуть.
Потім почалася підготовка.
Олена опиралася. Відштовхувала руки, зривала з себе тканину, кричала. Але жінок було четверо, вони були сильні від важкої праці й діяли зі звичною злагодженістю. Її вмили водою з травами, одягли в яскраву сукню, підвели очі темною фарбою, заплели волосся. Вона плакала, а Шахіра знову й знову витирала їй обличчя, бурмочучи щось утішливе.
У якийсь момент Олена перестала боротися. Сіла нерухомо, ніби всередині неї вимкнули світло. Тіло ще було тут, у кімнаті, серед чужих жінок. Але сама вона ніби відступила кудись далеко, щоб не бачити того, що відбувається.
Обряд відбувся в головній кімнаті. На килимах сиділи чоловіки. Старий служитель читав молитви. Саїд Камаль тримав Олену за руку так міцно, що пальці німіли. Її про щось спитали. Вона мовчала. Тоді Саїд Камаль стиснув її зап’ясток до болю. Вона скрикнула. Цього виявилося досить.
Після обряду чоловіки їли, пили чай, розмовляли. Олену відвели до іншої кімнати — більшої за попередню, з широким ложем і чистими покривалами. Жінки обступили її, говорили співчутливо, гладили по плечах. У їхніх голосах було не схвалення, а знання. Вони теж колись сиділи так — у чужому домі, в чужому одязі, перед ніччю, після якої колишнє життя закінчувалося.
Коли жінки пішли, Олена забилася в куток і почала тихо повторювати:
— Ні. Ні. Ні….
