— Я перекладатиму.
Вона хотіла сказати щось різке, але побачила його обличчя й передумала. Самір боявся. І все ж сідав у машину разом із нею.
Остання ділянка виявилася найтяжчою. Дорога майже зникла, перетворившись на ланцюжок каміння й вибоїн. Машина дерлася вгору, шкребла днищем по виступах, буксувала, гарчала, мов поранений звір. Кілька разів Олена була певна, що вони застрягнуть назавжди, але водій якимось дивом витягував позашляховик далі.
Що вище вони підіймалися, то безлюднішим ставав світ. Вершини біліли снігом, унизу шуміли гірські річки, над ущелинами кружляли птахи. Краса була такою могутньою й холодною, що не втішала, а пригнічувала. Людина тут здавалася випадковою істотою, якій природа дозволила пройти лише до першої помилки.
Село з’явилося до середини дня. Воно ліпилося до схилу, ніби птах звив гніздо просто на камені: два десятки глинобитних будинків, вузькі проходи, молитовний дім із тонкою вежею, кілька димних вогнищ. Людей майже не було видно. Вітер ганяв пил між стінами.
Позашляховик зупинився біля найбільшого будинку. Водій щось сказав Самірові.
— Це дім духовного старійшини, — переклав той. — Хворі діти тут.
Олена вийшла з машини. Після багатогодинного гуркоту мотора тиша здавалася неймовірною. Десь далеко загавкав собака, і цей звук лише підкреслив порожнечу довкола. Їй знову стало не по собі. Тут ніби не існувало ні календаря, ні звичного світу, ні правил, на які вона звикла спиратися.
Із дому вийшов високий чоловік у білій чалмі й довгому вбранні. Сива борода лежала на грудях, темні очі дивилися пильно й спокійно. У його поставі була влада людини, якій ніхто не звик перечити.
Він щось сказав Самірові.
— Вітає тебе, — переклав перекладач. — Каже, ти приїхала вчасно. Діти чекають.
Усередині дому панував напівморок. Маленькі вікна пропускали мало світла, і після сліпучого дня очі звикали повільно. У великій кімнаті на підлозі лежали килими, біля стіни чорнів вогнище, повітря пахло димом, спеціями, старим деревом і важкою затхлістю закритого житла.
Старійшина, якого звали Саїд Камаль, провів її до бічної кімнати. Там на низькому ложі сиділи четверо дітей. Старшому було близько десяти, молодший ледве вийшов із немовлячого віку. Вони дивилися на Олену насторожено, але без тієї хворобливої слабкості, яку вона очікувала побачити.
Вона присіла поруч, відкрила валізу, дістала термометр, ліхтарик, стетоскоп.
— Скажи їм, що я лікарка. Я тільки огляну. Боятися не треба.
Самір переклав. Діти мовчки дозволили себе оглянути.
Температура — нормальна. Легені — чисті. Горло без запалення. Шкіра без висипу. Пульс рівний. Жодної картини епідемії. Жодних слідів тяжкої хвороби. Хіба що худорлявість і втома, звичні для дітей, які ростуть у бідному гірському селі.
Олена оглянула кожного двічі, бо не хотіла вірити першому висновку.
Діти були здорові.
— Спитай у Саїда Камаля, коли вони хворіли і на що саме.
Старійшина вислухав запитання, відповів не поспішаючи, майже благостиво.
— Він каже, три дні тому в них був жар, — переклав Самір. — Він молився, і діти одужали. Але хотів, щоб лікарка підтвердила, що все добре.
У Олени похололи руки. Три дні тому? Людина приїхала до шпиталю лише вчора. Він говорив про терміновість, про дітей, що помирають, про спалах хвороби. Отже, вже знав, що небезпеки немає. Отже, її привезли сюди не заради лікування.
Вона підвела очі на Саїда Камаля. Він дивився на неї тим самим спокійним поглядом. І раптом вона зрозуміла, що бачить не вдячного батька, а мисливця, який дочекався, поки здобич сама зайде в загін.
— Саміре, скажи йому: діти здорові. Ми їдемо зараз…
