Перекладач підійшов до чоловіків. Розмова тривала недовго, але, коли він повернувся, в його обличчі щось змінилося. Воно стало блідішим, твердішим, а в очах з’явилося те, чого вона раніше в нього не бачила, — справжній страх.
— Нас розмістять у домі старійшини, — сказав він. — Тебе окремо. Мене окремо.
— І тільки це?
Він помовчав.
— Вони питали, чому жінка їде без чоловіка. Хто я тобі. Я сказав, що ти лікарка, а я перекладач.
— І що вони відповіли?
Самір опустив погляд.
— Сказали, що в горах свої порядки.
Вона відчула, як неприємний холод пройшов між лопатками.
— Що це означає?
— Не знаю, — надто швидко відповів він. — Може, нічого. Просто слова.
Потім, уже тихіше, додав:
— Олено Михайлівно, може, нам варто повернутися?
Вона довго дивилася на нього. Самір був міською людиною: носив західний одяг, слухав заборонену музику, жартував зі старомодних звичаїв. Але зараз говорив не хлопець, наляканий темрявою. Зараз перед нею стояла людина, яка розуміла в цій місцевості більше за неї й боялася саме тому.
— Ми майже доїхали, — сказала вона, хоча сама не була в цьому певна. — Завтра оглянемо дітей і відразу назад.
Він кивнув. Але не повірив.
Ніч минула в тісній кімнаті із земляною долівкою й килимами біля стін. Олені принесли коржі, рис із м’ясом і зеленкуватий чай. Вона була голодна, але майже нічого не з’їла. Крізь стіну чулися чоловічі голоси. Вони сперечалися, потім хтось засміявся. Сміх був неприємний, густий, ніби люди заздалегідь смакували щось.
Вона лежала без сну й думала про Павла. Згадувала їхні перші роки, коли він зустрічав її після нічних чергувань, приносив гарячий хліб і сміявся, що одружився з людиною, яка вміє спати стоячи. Може, якщо вона повернеться, вони ще зможуть почати спочатку. Усиновити дитину. Виїхати зі старої квартири. Не говорити про те, що болить.
Під ранок вона задрімала. Їй наснилося, ніби вона стоїть на краю прірви. За спиною хтось дихає. Вона хоче озирнутися, але не встигає: долоня штовхає її між лопаток, і вона летить униз. Дна немає. Лише темрява, вітер і безкінечне падіння.
Прокинулася вона від протяжного ранкового заклику до молитви. Сіре світло пробивалося в щілини віконниць. Олена вмилася крижаною водою з мідного глечика, поправила волосся, застебнула комір халата. Треба триматися. Ще один день.
На подвір’ї стояв позашляховик. Водій курив біля колеса. А посланця, який привіз їх зі шпиталю, не було.
— Де той чоловік? — спитала Олена.
Самір відповів не відразу.
— Він залишається тут. Далі нас повезе водій. Він знає дорогу.
— Тобто ми їдемо з людиною, яка не розуміє жодного слова моєю мовою?
