— Каже, чув про вас. Що ви лікуєте дітей. Що ви не відмовите.
Ці слова зачепили її сильніше, ніж вона хотіла показати. Вона підійшла до вікна. За шибкою гори темніли на тлі західного неба, і край сонця палав червоним, мов рана. Десь усередині піднялася тривога — глуха, важка, майже тілесна. Олена звикла довіряти цьому відчуттю. Воно не раз рятувало її в медицині: коли аналізи були майже нормальні, але вона все одно залишала дитину під наглядом; коли мати запевняла, що «нічого страшного», а за годину починалася тяжка гарячка.
Тепер внутрішній голос казав: не їхати.
Але потім вона уявила дітей у селі. Маленьких, розпалених, із пересохлими губами. Матерів, які тримають їх на руках і не знають, чим допомогти. Дім без ліків, без лікарів, без надії.
— Скажи йому, що я поїду завтра вранці, — промовила вона. — Тільки з погодженням і супроводом. Нехай адміністрація вирішує питання з транспортом і безпекою.
Самір кивнув, але його тривога не зникла. Коли він вийшов, Олена ще довго стояла біля вікна. Гірський хребет на обрії нагадував зазубрений край величезного ножа. Вона змусила себе відвернутися. Спека, втома, перенапруження — от і все. Не можна бачити загрозу в кожному заході сонця.
Уночі їй наснився рідний город. Зима, мокрий сніг, шум транспорту, запах гарячої випічки біля підземної станції. Вона йшла широким проспектом, упізнаючи вітрини, ліхтарі, обличчя перехожих. А потім усе навколо почало танути. Будинки стікали вниз, як акварель під дощем, люди перетворювалися на бліді плями, машини зникали в порожнечі. Вона залишилася сама серед безмежного молочного світла й прокинулася з відчуттям, ніби хтось уже стер її з колишнього життя.
Уранці біля шпиталю стояв старий позашляховик, увесь у пилюці, з вм’ятинами на крилах і довгими подряпинами на дверцятах. За кермом сидів літній водій з обличчям, посіченим зморшками. Поруч улаштувався той самий посланець із села — худий чоловік років тридцяти, з густою бородою й поглядом, який затримувався на Олені трохи довше, ніж треба.
Вона завантажила в машину дві важкі валізи: ліки, перев’язувальні матеріали, інструменти, кілька флаконів із жарознижувальним, шприци, бинти, антисептики. Самір сів поруч із нею. Обіцяної охорони не було.
Адміністрація шпиталю вирішила, що район спокійний, а виділяти людей заради одного виклику недоцільно. Олена намагалася сперечатися, але її запевнили, що водій знає дорогу, посланець місцевий, а Самір зможе перекласти й домовитися з будь-ким.
Коли машина рушила, вона озирнулася на білу будівлю шпиталю. На мить їй здалося, що вона бачить її востаннє. Думка була настільки неприємною, що Олена майже розсердилася на себе. Дурниці. За три-чотири дні вона повернеться. Огляне дітей, роздасть ліки, пояснить, як збивати температуру, і знову обходжатиме палати.
Спочатку дорога йшла долиною. За вікнами миготіли бідні поселення, жінки біля криниць, діти, які гнали кіз по запилених схилах, рідкісні дерева, що чіплялися корінням за суху землю. Краєвид був суворий, але красивий — ніби світ тут не прикрашав себе, а показував таким, яким був створений.
Олена намагалася розпитати посланця про хворобу. Коли почалася температура? Скільки дітей? Чи є висип? Блювання? Судоми? Він відповідав одне й те саме, через Самира, коротко й ухильно: жар, кашель, слабкість. Ці симптоми могли означати що завгодно — від звичайної інфекції до небезпечного спалаху хвороби.
Опівдні дорога почала підійматися. Позашляховик втягнувся у вузький серпантин, де з одного боку нависала кам’яна стіна, а з другого обривалася прірва. Машина повзла так близько до краю, що Олена мимоволі вчепилася в поручень. Вона не вважала себе боягузкою, але ця дорога здавалася знущанням зі здорового глузду.
— Тут часто зриваються машини? — спитала вона, намагаючись говорити рівно.
Самір переклав запитання водієві, вислухав відповідь і похмурнів.
— Він каже, щомісяця хтось падає. Але якщо людині судилося жити, гора її відпустить.
Олена стиснула губи. Для лікарки, звиклої шукати причину й наслідок, така філософія звучала особливо безпорадно. Вона відвернулася від вікна й більше не дивилася вниз.
Надвечір вони зупинилися в невеликому поселенні на схилі. Посланця зустрів бородатий чоловік, вони відійшли вбік і заговорили місцевою мовою. Олена не розуміла слів, але відчувала, як на неї час від часу кидають погляди. У цих поглядах не було простої ввічливої цікавості. Вони оцінювали. Прикидали. Вирішували.
— Саміре, спитай, про що вони говорять…
