Я й справді працювала. Багато, щільно, без пауз. Не тому, що тікала від чогось, а тому, що робота сама по собі цього вимагала.
Клієнти, звіти, зустрічі. Холдинг ішов окремою лінією. Софія, виконувачка обов’язків начальниці постачання, освоювалася на посаді, і я кілька разів на тиждень відповідала на її запитання.
Запитання були професійні й точні. Добрий знак. Павло Іванович, новий головний бухгалтер, через три тижні після початку роботи приніс Михайлові Олеговичу список розбіжностей в архівних документах, які той іще не встиг підняти.
Приніс сам, без запиту. Просто помітив під час ознайомлення з базою. Михайло Олегович зателефонував мені з інтонацією, якої я в нього раніше не чула.
Щось схоже на задоволення. «Нормальна людина, — сказав він. — Працює як треба».
Це була найкраща характеристика з його вуст. Листопад у нашому місті — це час, коли темніє рано й надовго. О п’ятій вечора вже ніч, і вогні за вікном створюють відчуття замкненого простору.
Ніби все місто стиснулося до розмірів однієї кімнати. Я поверталася додому пізно й звикла до цього відчуття. Звикла до тиші квартири.
До того, що немає чужих речей на полицях. Немає чужих планів на вечір. Немає потреби пояснювати, чому затрималася.
Спочатку ця тиша тиснула. Потім перестала. Потім тиша почала здаватися чимось, чого раніше бракувало.
Одного вечора зателефонувала мама. Не моя, Ларисина. Лідія Степанівна, жінка сімдесяти років, яку я знала ще зі студентських часів.
Вона завжди пригощала нас із Ларисою пиріжками з яблуками, коли ми заходили до неї після занять. Добра, трохи метушлива, зі звичкою говорити все одразу, не добираючи черговості. «Оксано», — сказала вона.
«Пробач, що телефоную. Не знаю, чи маю право. Лариса народила. Дівчинка, все добре. Обидві здорові». Я мовчала секунду.
«Дякую, що повідомили, Лідіє Степанівно». «Вона не просила мене дзвонити. Я сама вирішила. Ти була її подругою стільки років. Я подумала, ти маєш знати». «Ви правильно зробили».
Лідія Степанівна помовчала. «Вона дуже переживає, Оксанко. Я знаю, що це нічого не змінює, але вона переживає».
«Я розумію», — сказала я. Ми попрощалися. Я прибрала телефон і довго сиділа біля вікна. Дівчинка. Маленька людина, яка нічого не обирала й ні в чому не винна.
Це була проста думка, і вона була правдою. І ця правда нічого не полегшувала. Просто існувала поруч з усім іншим, як іще один факт у довгому списку фактів цієї осені.
Пред’явлення обвинувачення відбулося в грудні. Максиму Кравченку й Ірині висунули обвинувачення в шахрайстві в особливо великому розмірі. Це означало покарання до десяти років.
З урахуванням співпраці зі слідством реальний строк міг виявитися суттєво меншим, але це вже справа суду. Кирилові висунули обвинувачення в недбалості під час виконання обов’язків фінансового директора, а також у пособництві. Слідство встановило, що він був обізнаний про схему не пізніше ніж через три місяці після її запуску, однак продовжував підписувати звіти й не вжив заходів.
Це підтвердило листування, яке слідчі отримали через суд. Владислав відбувся попередженням і адміністративним штрафом. Прямих доказів передачі конкурентної інформації для кримінального обвинувачення здобути не вдалося, а опосередковані, без підтверджувального листування, слідство не визнало достатніми.
Це було неприємно, але Юрій пояснив спокійно: не кожен епізод закінчується так, як хотілося б. Головне — основна справа.
Людмила Андріївна. Її випадок був найскладніший юридично. Вона не числилася в штаті, формально нічого не підписувала.
Її присутність на нарадах, її роль у розстановці людей — усе це було довідне в частині фактів, але важко кваліфіковане в частині складу. Юрій працював із цим довго. У підсумку її притягнули не за основною справою, а за супутньою.
У ході слідства з’ясувалося, що вона особисто отримала грошові перекази від одного з підставних постачальників через рахунок на ім’я далекої родички. Невелику суму за мірками всієї схеми, але достатню для висунення обвинувачення. Співучасть у шахрайстві…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
