Коли Юрій повідомив мені про це, я не відчула тріумфу, просто кивнула. «Добре, — сказала я. — Отже, все за законом?» «Усе за законом», — підтвердив Юрій. Батько зателефонував того ж вечора, він уже знав.
Юрій телефонував йому першим. «Як ти?» — спитав батько. Він завжди починав із цього запитання останніми місяцями.
«Добре, тату. Справді добре». «Ти вже думала про те, що я пропонував?» «Думала», — сказала я. «І?» Я подивилася у вікно.
Надворі йшов перший сніг. Легкий, необов’язковий. Такий, що тане, щойно торкнувшись асфальту.
«Так», — сказала я. «Я готова». Пауза була короткою. «Добре», — мовив батько.
Лише одне слово, але в ньому було щось, чого я не вміла точно назвати. Не гордість у тому сенсі, який звучить надто голосно, а щось тихіше. Задоволення, може.
Або просто спокій. «Тату», — сказала я. «Можна я приїду в неділю?» «Приїжджай, я зроблю печеню». «Ти ж не вмієш робити печеню?» «Навчуся», — сказав він.
Я засміялася. Він теж. Тихо, по-своєму.
У неділю я приїхала до обіду. Печеня й справді була. Трохи пересмажена по краях, але батько поставив її на стіл із виглядом людини, яка не збирається вибачатися за результат.
«Нормально», — сказала я, скуштувавши. «Я знаю», — сказав він. Ми їли не поспішаючи.
За вікном сад був присипаний снігом. Неглибоким, першим. Голі гілки яблунь стирчали з білого рівно, як малюнок тушшю.
Після обіду батько налив чаю, сів навпроти й подивився на мене. Так, як дивляться люди, які хочуть щось сказати, але не квапляться. «Я часто думав про маму в ці місяці», — сказав він.
«Вона вміла дивитися на людей так, що розуміла їх швидше, ніж вони самі себе розуміли. Ти на неї схожа в цьому». Я не відразу відповіла.
«Я не побачила Кирила, — сказала я. — Чотири роки й не побачила». «Ти бачила те, що він показував. Це не те саме, що не бачити».
«Усе одно». Батько поставив чашку. «Оксанко, ти впоралася. Не тому, що не помилилася, а тому, що, коли все виявилося не так, ти не стала чекати, поки хтось інший вирішить за тебе. Ти зателефонувала мені й сказала, що саме треба зробити. Ось що головне. Усе інше — деталі». Я дивилася на нього. «Ти не злишся на мене за те, що я привела його в компанію?»
Він похитав головою. «Ні. Я злився на початку, коли дізнався. Не на тебе. На ситуацію. Тепер ні. Тепер у нас нормальні люди на нормальних місцях і робота йде як треба. Це найкраще, що могло вийти з усієї цієї історії». За вікном повільно падав сніг.
Уже густіше, уже справжній, зимовий. Батько пішов по добавку чаю. Я сиділа й дивилася, як біліє сад.
Було тихо. По-справжньому тихо. Не порожньо, а саме тихо.
Різниця невелика, але важлива. Рада директорів холдингу зібралася в січні. Батько представив мене офіційно.
Коротко, без зайвих слів. «Моя донька Оксана Гнатюк, фінансова аналітикиня, входить до ради директорів від сьогодні». П’ятеро присутніх, кожен із яких працював із батьком не менше десяти років, кивнули.
Хтось потиснув мені руку після засідання, хтось просто сказав «ласкаво просимо», без зайвої урочистості. Це було правильно, я не хотіла урочистості. На першому засіданні я запропонувала три зміни.
Новий регламент погодження закупівель на суми понад певний поріг з обов’язковим незалежним контролем. Систему ротації на ключових посадах раз на три роки. І відкритий реєстр постачальників із перевіркою на афілійованість.
Двоє з п’яти поставили уточнювальні запитання, професійні, по суті. Один висловив сумніви щодо ротації. Це може призвести до втрати експертизи.
Я пояснила, чому вважаю, що ризик стагнації вищий за ризик втрати експертизи за правильної системи передавання знань. Він подумав і погодився. Батько сидів у кінці столу й не втручався.
Після засідання, коли всі розійшлися, він залишився. Ми збирали папери. «Добре провела», — сказав він.
«Дякую». «Не дякуй. Це констатація».
Я усміхнулася. Суд у кримінальній справі призначили на березень. За два тижні до засідання мені зателефонував Кирило…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
