Марія Семенівна приїхала в серпні — тепер уже надовго. Сказала телефоном:
— Мені в місті робити нічого, а тобі скоро знадобляться зайві руки.
— Мамо, ми впораємося.
— Звісно, впораєтеся. Але я все одно приїду.
І приїхала з двома сумками, банкою варення, стосом старих пелюшок, які навіщось зберігалися багато років, і тим спокійним виразом обличчя, з яким люди її покоління зазвичай повідомляли: сперечатися марно.
Будинок вона оглянула знову, хоча вже бувала тут. Пройшла кухнею, торкнулася підвіконня, подивилася на герань, схвально кивнула. Потім вийшла надвір, зупинилася під яблунею й сказала Назарові:
— Дерево хороше.
Назар, здається, відразу зрозумів, що це не просто фраза про дерево. Марія Семенівна рідко хвалила прямо. Якщо вона сказала «хороше», це означало багато.
— Дякую, — відповів він.
Вона подивилася на нього уважніше.
— Ви вмієте слухати.
— Стараюся.
— Ні, не стараєтеся. Умієте. Це інше.
Після цього вони досить швидко знайшли спільну мову, хоча збоку могло здатися, що ніякої мови там немає. Вони часто сиділи вранці на ґанку з чаєм і мовчали. Назар міг тримати в руках чашку й дивитися на ділянку. Марія Семенівна — в’язати або просто гріти долоні. За десять хвилин вони обмінювалися двома-трьома фразами, але після цього обоє виглядали так, ніби поговорили цілком достатньо.
Олена спостерігала за ними з кухні й думала, що мати завжди вміла швидко розпізнавати людей. У школі вона з першої відповіді розуміла, хто вчив, хто списав, хто боїться, а хто просто не виспався. З людьми було так само. Назар пройшов її мовчазну перевірку, і тепер Марія Семенівна ставилася до нього з тією стриманою теплотою, яку не роздавала легко.
Із Златою вони спочатку сперечалися. Не всерйоз, але регулярно. Злата вважала, що бабусі мають пекти млинці й дозволяти трохи більше, ніж батьки. Марія Семенівна вважала, що млинці можливі, а от «трохи більше» потребує уточнення.
— А якщо я з’їм друге печиво? — перевіряла Злата.
— Залежно коли.
— Після уроків.
— Можна.
— А третє?
— Це вже переговори.
— Ви сувора.
— Я справедлива.
Злата подумала й визнала:
— Гаразд. Справедливість краща за суворість.
Марія Семенівна вчила її акуратно складати речі, не губити олівці й читати вголос так, щоб не ковтати закінчень. Злата, своєю чергою, показувала їй свої малюнки, розповідала шкільні новини й одного разу урочисто повідомила:
— У нас скоро буде брат. Я за нього відповідаю частково.
— Чому частково?
— Бо повністю — дорослі. Але я буду старша. Це посада.
— Посада серйозна, — сказала Марія Семенівна.
— Я знаю.
Увечері дім ставав особливо повним. На кухні пахло яблуками, трав’яним чаєм і чимось домашнім, для чого не завжди є точне слово. Назар сидів із кресленнями, Олена — поруч, поклавши долоню на живіт. Марія Семенівна перебирала пряжу. Злата малювала черговий портрет майбутнього брата, щоразу вигадуючи йому інший вираз обличчя.
— Це він дивується, — пояснювала вона.
— Чому?
— Що в нас так шумно.
— У нас не шумно, — сказав Назар.
— Тату, ти просто звик.
Олена слухала їх і думала: мабуть, так і виглядає дім. Не як ідеальна картинка, де всі сидять красиво й говорять правильні слова, а як місце, де голоси перетинаються, речі лежать не завжди на своїх місцях, хтось сперечається про печиво, хтось шукає гумку, хтось мовчить на ґанку поруч із людиною, яку прийняв без зайвих промов…
