Літо минуло не як відпустка і не як очікування, а як нова форма життя. Олена продовжувала працювати, поки могла. Григорій Маркович не тиснув на неї, але іноді дивився поверх окулярів уважніше, ніж звичайно.
— Гринюк, ти межі відчуваєш? — питав він.
— Відчуваю.
— От і не зображай із себе пам’ятник професійному обов’язку. Пам’ятники погано оперують.
— Візьму до уваги.
Він бурчав, але розклад їй поступово полегшував. Знімав зайві навантаження, не ставив на важкі ночі, хоча робив це так, ніби просто переставляє людей для зручності клініки, а не піклується. Олена розуміла й не сперечалася.
Працювати стало інакше. Вона все ще входила в операційну зібраною, точною, спокійною, але тепер власне тіло нагадувало про себе частіше. Іноді втомлювалася спина. Іноді хотілося сісти просто посеред коридору й кілька хвилин нічого не робити. Іноді Злата ввечері клала долоню їй на живіт і питала:
— Він там чує?
— Кажуть, поступово починає.
— Тоді я говоритиму. Нехай звикає до нормальної мови.
— А в нас яка?
— У нас розумна, — упевнено відповідала Злата.
Назар вечорами працював за великим столом біля вікна. Креслення, як і раніше, займали надто багато місця, і Злата, як і раніше, вважала це порушенням прав столу. Олена сиділа поруч із книжкою, іноді з медичним журналом, іноді просто з чаєм. Вони могли не говорити пів години, і це мовчання не було порожнім. У ньому жили шарудіння паперу, стукіт олівця, Златине бурмотіння над уроками, шум вітру за вікном.
У серпні Олена пішла в декрет. Це слово здалося їй дивним. Ніби вона тимчасово вийшла з однієї системи координат і ще не до кінця ввійшла в іншу. Перші дні без клініки були незвичними. Ранок починався не з дзвінка, не зі списку пацієнтів, не зі звичного руху коридором, а з кухні, чайника, Златиних запитань і Назара, який перед тим, як піти до кабінету, завжди питав:
— Як ти?
— Нормально.
— Сьогодні це відповідь чи звичка?
— Сьогодні відповідь.
Він кивав. Не сперечався. Але дивився так, що Олена розуміла: якщо завтра це буде не відповідь, а звичка, він почує.
Яблука на дереві наливалися важко, зеленкувато-жовто, і до кінця серпня кілька штук уже впали в траву. Злата збирала їх у миску й заявляла, що падали тільки найсамостійніші.
— Вони вирішили жити окремо, — пояснювала вона.
— Ненадовго, — відповідав Назар. — Із них буде пиріг.
— Значить, у них коротка самостійність.
Олена сміялася. Їй подобалося це літо — не ідеальне, не листівкове, з утомою, набряками, робочими дзвінками Назара, шкільними приготуваннями Злати й власною тривогою, в якій вона не завжди зізнавалася собі. Але в цьому літі було головне: воно не ділилося на «моє життя» і «їхнє життя». Все злилося в одну течію.
Іноді вона згадувала себе колишню — ту, що їхала мокрим квітневим містом із сукнею на задньому сидінні, не знаючи, що чекає її у відділі реєстрації. Ця жінка здавалася їй не чужою, ні. Просто дуже втомленою. Олена подумки дивилася на неї тепер із ніжністю, якої раніше до себе не відчувала.
Та Олена не програла. Вона просто вийшла не в ті двері й, сама того не знаючи, попрямувала до правильних…
