Удома все було як завжди. Саме ця звичайність і здалася Олені особливо крихкою. Злата сиділа за кухонним столом, виводила щось у зошиті й хмурилася так, ніби розв’язувала не шкільне завдання, а проблему світового значення. Назар стояв біля плити, помішував суп і водночас слухав голосове повідомлення по роботі.
— Я прийшла, — сказала Олена.
Злата підвела голову.
— У нас з математики нова тема. Нецікава. Там усе надто очевидно.
— Отже, скоро стане складніше.
— Сподіваюся.
Назар вимкнув повідомлення, подивився на Олену й одразу зрозумів: вона приїхала не просто раніше. Він нічого не спитав при Златі, тільки поставив ложку на тарілку й витер руки рушником.
Олена зняла куртку, повісила її поруч із зеленим пальтом і повернулася на кухню. На секунду їй захотілося відкласти розмову. Спочатку повечеряти. Потім укласти Злату. Потім сказати Назарові наодинці. Але ця думка здалася неправильною.
Злата була частиною їхнього життя не збоку, не як додаток до дорослих рішень. Вона була в самому центрі. І ця новина теж стосувалася її.
— Злато, — сказала Олена, сідаючи за стіл, — у мене до тебе запитання.
Дівчинка насторожилася.
— Якщо про уроки, я майже зробила.
— Не про уроки. Ти б хотіла брата чи сестру?
На кухні стало тихо. Назар біля плити завмер. Злата повільно поклала олівець на зошит і подивилася на Олену дуже уважно. У її обличчі було щось доросле, серйозне, зосереджене.
— Брата, — сказала вона після паузи.
Назар нарешті повернувся.
— Чому так швидко?
— Я думала заздалегідь.
— Заздалегідь?
— Звісно. Раптом знадобиться. Сестра — це конкуренція. Брат — помічник. Його можна навчити приносити олівці, охороняти печиво й не чіпати мої наліпки.
— Дуже практично, — сказала Олена.
— Я стараюся.
Назар підійшов до столу. Його обличчя залишалося спокійним, але Олена вже знала, скільки всього може бути в цьому спокої. Він зупинився поруч із нею.
— Олено?
Вона подивилася на нього.
— Схоже, буде брат.
Він не сказав нічого відразу. Тільки сів поруч, узяв її руку й накрив своєю долонею. Рух був майже таким самим, як того листопадового вечора, коли він зробив пропозицію. Короткий, упевнений, без красивої пози.
— Добре, — промовив Назар.
Одне слово. І в ньому виявилося все: радість, страх, відповідальність, вдячність, обіцянка.
Злата зіскочила зі стільця й підійшла ближче.
— Коли?
— Восени, — відповіла Олена. — Це не швидко.
— Я знаю. Люди довго ростуть.
— Спочатку особливо.
Злата замислилася.
— Тоді я почну готуватися. Намалюю йому портрети заздалегідь, щоб він звикав до сім’ї.
— Думаєш, це допоможе?
— Звісно. Людина має розуміти, куди потрапила.
Назар подивився на Олену. Олена подивилася на нього. Вони обоє мовчали, бо слів стало надто багато й надто мало водночас.
Злата вже повернулася до зошита, але за хвилину підвела голову.
— А він знатиме, що ти лагодила мені живіт?
Олена відчула, як у грудях щось здригнулося.
— Коли підросте, розкажемо.
— Обов’язково розкажемо, — сказала Злата. — Це важлива сімейна історія.
І знову, як бувало вже не раз, дитина назвала своїми простими словами те, що дорослі не наважувалися сформулювати так прямо. Сімейна історія. Не випадковість, не вдячність, не продовження чужої біди. Історія, в якій страшний ранок став початком дому, де тепер за столом сиділи троє й чекали четвертого…
