До будинку за містом Олена переїхала в березні. Не урочисто, не одним великим днем, а поступово, як і все важливе в її новому житті. Спочатку привезла частину книжок. Потім робочі записи. Потім одяг, якого виявилося менше, ніж Злата очікувала.
— У тебе дуже мало речей, — заявила дівчинка, сидячи на підлозі серед відкритих сумок.
— Достатньо.
— У дорослих зазвичай багато. У тата, наприклад, купа креслень. Це теж речі.
— Креслення не рахуються.
— Ще й як рахуються. Вони займають стіл.
Назар, який проходив повз із коробкою, зупинився.
— Я це чув.
— І правильно, — сказала Злата. — Стіл має іноді бути столом.
Олена привезла дві валізи, коробку з книжками, кілька кухонних дрібниць і герань. Ту саму, куплену в перші дні після переїзду до квартири. Горщик виглядав трохи безглуздо серед пакетів і коробок, але Олена тримала його обережніше за багато крихких речей.
— Це обов’язково? — спитав Назар, коли вона поставила рослину на кухонне підвіконня.
— Обов’язково.
— Тоді нехай стоїть тут. Уранці тут сонце.
— Я знаю.
Він подивився на неї й усміхнувся краєчком губ.
— Звісно, знаєш.
Книжкову шафу з квартири Назар збирався залишити, але Олена заявила, що забирає і її, і томи з будівельних конструкцій, які все ще стояли на нижній полиці.
— Вони мої, — сказав Назар.
— Ти їх залишив у квартирі.
— Забув.
— Значить, подарував.
— Я не вимовляв слова «подарував».
— Деякі подарунки робляться мовчки.
Він дивився на неї кілька секунд, потім узяв коробку з книжками.
— Добре. Нехай будуть твої.
— Наші, — поправила Злата, не підводячи голови від альбому. — Тепер треба казати «наші».
Олена завмерла на секунду. Назар теж. А дівчинка продовжила малювати, ніби не сказала нічого особливого.
Будинок прийняв Олену без спротиву. У ньому не було відчуття чужого простору, який доводиться обережно обживати, питаючи дозволу в кожного кута. Навпаки, здавалося, що місце для неї тут давно існувало, просто було порожнім і чекало.
Її пальто повисло поруч із зеленим Златиним. На полиці у ванній з’явилися її креми й гребінець. На кухні — горнятко, до якого ніхто більше не тягнувся, бо Злата відразу оголосила:
— Це Оленине. У нього зручна ручка.
Книжки зайняли полицю поруч із Назаровими технічними томами. Медичні довідники, художні романи, старі підручники із закладками, кілька потертих збірок, які вона возила з собою ще з часів гуртожитку. Олена розставляла їх увечері, а Злата сиділа поруч на килимі й спостерігала з науковою цікавістю.
— Ти швидко читаєш?
— Досить швидко.
— Я теж. Але тато іноді читає мені вголос і пропускає місця.
Назар підвів голову від коробки.
— Я не пропускаю. Я скорочую те, що тобі поки рано.
— Це одне й те саме.
— Не зовсім.
— Зовсім. Я хочу сама вирішувати, що мені рано.
Олена поставила на полицю чергову книжку.
— Це складне питання.
— Ось ти мені й допоможеш. Читатимеш уголос?
— Якщо захочеш.
— Хочу. Увечері. Тільки без пропусків. Ну, майже без пропусків.
— Домовилися.
Злата задоволено кивнула.
— Добре. Тепер у нас є людина для чесного читання.
Назар тихо засміявся. Олена обернулася на цей звук. У будинку не стало голосніше, але стало тепліше. Іноді саме такі маленькі речі остаточно підтверджують: ти не просто переїхала. Ти ввійшла в життя, де для тебе вже почали вигадувати місце, роль, звички й вечірні прохання…
