— Ідемо з дороги. Грім, поруч.
Вівчарка відразу зайняла місце біля її ноги. За кілька десятків метрів вище схилом Ярина помітила нагромадження валунів. Звідти добре проглядалася стежка, а каміння давало надійне укриття.
— Лежати.
Грім припав до землі й розчинився в папороті. Ярина перевірила барабан відібраного револьвера. П’ять патронів — небагато проти шістьох озброєних людей, але навіть дешева зброя в її руках лишалася серйозним аргументом.
О дев’ятій п’ятдесят вісім знизу долинув рокіт двигунів. Схилом підіймалися два чорні броньовані позашляховики, і вже з того, як вони тримали дистанцію, Ярина зрозуміла: прибулі не схожі на випадкових бандитів…
Із машин вийшли шестеро. Вони без метушні розійшлися по периметру, тримаючи гвинтівки так упевнено, як тримають їх люди з доброю підготовкою. Ніхто не ставив зайвих запитань і не повертався спиною до лісу. Ярина відразу впізнала приватних військових підрядників, звичних покладатися на спорядження й дисципліну.
Їхній керівник, сивий широкоплечий Олег Черненко, гукнув Артема. Не почувши відповіді, він оглянув прим’яту землю, помітив кинуту биту й сліди крові на листі. Паніки на його обличчі не з’явилося. Він підняв стиснений кулак, і п’ятеро його людей одночасно привели гвинтівки в готовність.
— Місце розкрите, — сказав Олег у рацію. — Розосередитися. Знайти того, хто це влаштував. Стріляти в разі загрози.
Пальці Ярини міцніше стиснули руків’я револьвера. П’ять патронів, ніж і службова вівчарка проти шістьох бійців у захисному спорядженні, озброєних гвинтівками з глушниками. Будь-яка розсудлива людина лишилася б за камінням і чекала допомоги.
Але ліс був саме тим середовищем, у якому Ярина колись працювала.
— Час, — ледь чутно сказала вона Грому.
Олег відправив двох оглянути зарості й з’ясувати, куди зникли кур’єри. Ярина стежила за ними з укриття. Чоловіки рухалися обережно, однак сухе листя виказувало кожен крок, а звичка довіряти приладам притуплювала увагу до самого лісу.
Вона вийняла з піхов вигнутий ніж, двічі торкнулася пальцями нашийника Грома й без слів подала йому знайому команду: обійти праворуч, рухатися низько й чекати. Вівчарка безшумно зникла серед папороті.
Ярина перебралася до старого пня неподалік від маршруту пошукової пари. Коли перший чоловік, Тарас, наблизився, вдивляючись у приціл, вона підняла камінь і кинула його далеко в сухі зарості. Тріск змусив обох одночасно повернути голови.
Цієї частки секунди вистачило. Ярина вийшла з-за пня швидко й беззвучно, затулила Тарасові рота, точним рухом позбавила його можливості чинити опір і м’яко опустила на землю, не давши гвинтівці вдаритися об коріння.
Його напарник Богдан помітив раптову тишу надто пізно.
— Тарасе, що в тебе? — пошепки гукнув він і почав обертатися…
