Останні дні перед зборами минули на межі. Назар тренувався більше, ніж дозволяли сили. Мар’яна стежила, щоб він не впав від перевтоми, підтримувала під лікоть, змушувала відпочивати, коли дихання ставало надто частим. Кожна спроба встати, кожен короткий крок палатою повертали йому не лише м’язи, а й відчуття власної волі.
Мар’яна теж трималася з останніх сил. Уночі вона перевіряла копії записів, звіряла документи, стежила, щоб телефон і ноутбук були заряджені. Вона боялася, але страх уже не керував нею. Він лише робив її уважнішою.
У день зборів Назар одягався довго. Ґудзики не слухалися, руки швидко втомлювалися, плечі боліли від незвичного напруження. Але він усе-таки вдягнув строгий костюм і подивився на своє відображення так, ніби вперше за місяці побачив не хворого, а себе. Блідість не зникла, хода лишалася обережною, але погляд став твердим.
Із клініки вони вийшли без зайвого шуму. Мар’яна заздалегідь вибрала час, коли коридор був майже порожній. У машині вони мовчали. Між ними лежала сумка з копіями матеріалів і зарядженим ноутбуком. Назар беріг сили. Мар’яна дивилася на дорогу й відчувала, як кожна хвилина наближає їх до місця, де правда або пролунає, або буде похована разом із ними…
