У залі штаб-квартири вже зібралися акціонери, керівники, юристи й запрошені гості. На столах лежали папки, біля стіни стояли камери, над рядами плив стриманий діловий гул. Люди говорили про майбутнє компанії так, ніби доля Назара давно вирішена. На їхніх обличчях майже не було скорботи — радше готовність прийняти новий порядок.
Дарина стояла поруч з Остапом і виглядала бездоганно зібраною. Її сукня, зачіска, вираз обличчя — все виглядало вивіреним до дрібниць. Вона здавалася жінкою, яка навчилася показувати рівно стільки печалі, скільки вимагали обставини. Остап, навпаки, був пожвавлений. Він обмінювався рукостисканнями, нахилявся до потрібних людей, говорив упівголоса, ніби вже відчував владу у своїх руках.
Коли він піднявся на сцену, розмови поступово стихли. Остап почав м’яко, з важкими паузами. Він говорив про страшну аварію, про довгі місяці очікування, про неможливість залишити компанію без управління. Він називав брата далекоглядною людиною й обіцяв зберегти його справу. Але Мар’яна, яка стояла за зачиненими дверима біля входу, вже знала ціну цієї скорботи.
«Назар завжди дивився вперед, — сказав Остап, опускаючи очі. — Сьогодні ми маємо ухвалити рішення, яке дозволить його справі тривати». У залі пролунали поодинокі оплески. Саме в цю мить важкі двері відчинилися.
Люди обернулися майже одночасно. На порозі стояв Назар Гнатюк. Блідий, помітно ослаблений, опертий на Мар’яну, але живий. Тиша накрила зал так різко, що стало чути клацання камер. Усмішка зникла з обличчя Остапа. Дарина відступила на пів кроку, і її ретельно зібрана маска вперше дала тріщину…
