Вона бігла, доки легені не почало пекти, а в боці не з’явився гострий, ріжучий біль. Зупинилася біля зачиненого кіоску під ліхтарем. Ліхтар гудів, навколо лампи вився рій мошок. Дощ стікав по її обличчю, змішуючись із цементним пилом із цеху.
Грошей немає. Телефона немає. Квартира засвічена. Чоловік у комі, хотів убити. Слідчий хотів убити. Нотаріус повісив борг.
У неї не було сил плакати. Була тільки методична, звірина потреба вижити й довести це до кінця. Справедливість не падає з неба. Її вигризають зубами.
Вона пішла пішки. Чотири години нічним містом. Повз бетонні паркани, повз сірі фасади, які тепер здавалися стінами однієї величезної в’язниці.
О п’ятій ранку вона стояла біля будівлі обласної прокуратури. Обшарпаний фасад, важкі дубові двері. На прохідній сидів сонний черговий. У повітрі висів запах хлорки.
— Я хочу зробити заяву про злочин, — сказала Марія. Голосу майже не було, зв’язки стягло сухістю. — Шахрайство, замах на вбивство. Чинні працівники поліції й нотаріус.
Черговий подивився на її брудну куртку, на обличчя в патьоках пилу й крові.
— Пишіть заяву в чергову частину РВВС. У нас прийом із дев’ятої.
— Ні. Я писатиму тут. Дайте мені папір і ручку.
Вона не пішла. Вона сіла на жорстку дерев’яну лавку у вестибюлі й чекала. Чотири години. Повз проходили люди в костюмах, пахло дорогими парфумами й папером. Ніхто не звертав на неї уваги…
