— Розумна, — процідив Галкін, дивлячись на дисплей. — Знайшла-таки. Віктор думав, що він розумніший за всіх. Що можна кинути нотаріуса й слідчого, зробити нове обличчя й звалити в захід сонця. Не вийшло. Я знав, що Віктор вів запис. Але я не знав його клятого пароля. Довелося почекати, поки любляча дружина зробить усю роботу за мене.
— Це ви підлаштували аварію, — сказала Марія. Галкін не заперечив. Він лише смикнув кутиком рота, що можна було сприйняти за усмішку.
— Віктор сам винен. Почав жадібничати в останній момент. Документи на землю не віддавав, хотів оригінал паспорта Соколова отримати наперед. Довелося підкоригувати графік. Удар був сильний, але він вижив. Міцний виявився гад. Але гроші й документи я забрав із багажника до приїзду патруля.
Він перевів погляд з екрана на Марію. У його очах була байдужість кілера, який просто виконує механічну роботу.
— А тепер ти. Своєю появою в Ільїна ти все зіпсувала. Нотаріус запанікував. А коли ти полізла в речі в лікарні, я зрозумів, що чекати більше не можна. Стеження зафіксувало, що ти знайшла ключ. Ти виконала свою функцію, Машо. Знайшла схованку, відкрила теку Соколова. Ти привела мене до останньої ланки — до цього запису. Тепер ти не потрібна.
Він підняв пістолет трохи вище, цілячись у голову. Вказівний палець почав повільно лягати на спусковий гачок. Метал затвора тьмяно блищав у смузі світла.
У цеху було абсолютно тихо. Тільки надворі далі накрапав дрібний дощ, стукаючи по іржавій блясі даху. Крапля. Секунда. Крапля.
Марія не заплющила очей. Вона дивилася на чорний отвір ствола. Страху не було. Була тільки важка, свинцева втома, що накопичувалася всі ці тижні. Втома від брехні, від лікарняного запаху, від порожньої квартири, де вісім років вона спала ліворуч.
Її погляд упав на верстак, на чорну спортивну сумку. Ручки сумки були перекинуті через край залізної стільниці.
— Ільїн не заспокоїться, доки я жива? — спитала вона, щоб виграти секунду.
Галкін не відповів. Напруження в його постаті сягнуло піку. Палець тиснув на спуск.
Марія не стала стрибати вбік. Вона знала, що не встигне. Натомість вона різко викинула праву ногу вперед, чіпляючи носком черевика нижню ручку сумки, що звисала з верстака, і з силою смикнула її на себе й угору.
Важкий пластиковий контейнер із пістолетом усередині, що лежав у сумці, спрацював як противага. Сумка злетіла в повітря, описуючи дугу, і з силою вдарила Галкіна по руці, що тримала зброю…
