— спитала жінка, не відриваючи погляду від газети, коли Марія постукала по склу.
Марія назвала.
Жінка зі зітханням відклала ручку, важко підвелася й зникла в лабіринтах дерев’яних стелажів. Повернулася вона за кілька хвилин, волочачи по підлозі щільний чорний мішок для сміття. До горловини була примотана смужка білого пластиру з нерозбірливо написаним прізвищем Віктора.
— Розпишіться в журналі, — жінка просунула у віконце засаленого спільного зошита. — Речі після ДТП. Забираєте без повернення, ми такого не зберігаємо.
Марія поставила підпис. Мішок виявився важким. Вона відтягла його до дерев’яної лавки біля стіни, фарба на якій давно стерлася до фанери.
Зсередини вдарило сирістю, машинною оливою й запеченою кров’ю. Поліція забрала ключі, портмоне й телефон, але особисті речі після первинного опису повернули до лікарні. Марія дістала з мішка зимову куртку Віктора. Тканина на правому рукаві була розірвана. Вона методично, сантиметр за сантиметром, обмацала підкладку, комір, манжети. Порожньо. Слідом пішли джинси — жорсткі від бруду й крові. Кишені були вивернуті навиворіт. Шви не містили жодних ущільнень.
На самому дні мішка лежали зимові черевики. Товста поліуретанова підошва, темно-коричнева шкіра. Лівий черевик був сильно деформований, шнурки розрізані лікарями швидкої допомоги.
Марія взяла правий черевик. Він виглядав майже цілим. Вона просунула руку всередину. Повстяна устілка була вологою й щільно прилягала до підошви. Марія підчепила край устілки нігтями й із силою потягнула на себе. Клей піддався із сухим тріском. Устілка відірвалася.
Під нею виявилася фабрична картонна прокладка. У центрі картону виднівся нерівний, зроблений лезом надріз.
Марія перевернула черевик і з силою вдарила каблуком об дерев’яну лавку. Глухий стукіт луною рознісся підвалом. Із надрізу в картоні на підлогу випав плаский металевий предмет.
Ключ.
Короткий, із широким вушком. Метал потемнів від часу. На одному боці був вибитий логотип поштового відділення, на другому — глибоко вигравірувані три цифри. «412»…
