Анна й Марина підписали два примірники опису. Речі поклали в шафку номер сім; один аркуш залишився в Анни, другий — у прозорій кишені на дверцятах. Анна замкнула шафку й повернула ключ на пронумерований гачок. Шафа для ключів і ряд дверцят потрапляли в поле коридорної камери, їхній вміст — ні. Сергій вказав на камеру короткочасного очікування поруч із кімнатою для бесід. За ґратами стояла лава, білів прикручений стіл, під стелею гуділа вентиляційна заслінка. На запитання Анни Сергій відповів: «Щоб не ходила коридором. Відчини».
Ключ від камери лежав на зв’язці Анни. Вона могла вимагати письмове розпорядження або покликати старшого, але Сергій дивився з роздратуванням, що завжди передувало нагадуванню про стягнення. Анна відімкнула двері. Марина зайшла сама, Сергій мовчки кивнув на замок. Гучне клацання одразу відділило слова про добровільну бесіду від того, що відбувалося тепер.
Марина обернулася й спитала: «Я можу піти?» Сергій відповів: «Тепер ви можете перестати марнувати наш час. Підпишете пояснення — і двері відчиняться». Марина уточнила: «Отже, без підпису ви мене не випустите?» Він кинув: «Не змушуйте повторювати очевидне». Анна глянула на журнал, що лишився на столі в кінці коридору. Марина була замкнена, її телефон лежав у шафі, а час її прибуття й досі ніде не був зафіксований.
Сергій поставив стілець перед ґратами, сів і поклав на коліно тонку папку. Марині стільця не запропонував, хоч вільний стояв біля стіни за два кроки. Вона повільно опустилася на лаву й обережно випростала спину. Сергій із перебільшеною турботливістю спитав: «Зручно? У вашій компанії теж усім було зручно, поки ніхто не помічав, куди йдуть гроші. Тепер доведеться трохи потерпіти».
Він розповів про оплати постачальникам за партії, які кілька місяців існували лише в документах. Гроші йшли з рахунку компанії, а на склад товар не надходив. Більшість операцій проводилася під обліковим записом Марини. Сергій усміхнувся: «Ідеальна посада. Можна роками брати потроху, а потім оголосити будь-яку цифру помилкою втомленої бухгалтерки».
Марина спитала: «Ви перевірили, хто фактично входив у систему в ці дні?» Сергій відповів: «Я перевірив достатньо». Тоді вона попросила: «Повторіть, будь ласка: якщо я підпишу зізнання, ви мене відпустите?» Сергій відкинувся на спинку й розсміявся. «Послухай, Анно, як гарно ставить запитання. Ніби це вона мене допитує. Так, Марино Коваленко, зізнаєтеся, повернете відсутні документи й перестанете морочити голову — зможете піти додому».
Марина спитала: «А якщо я не підпишу?» Сергій відповів: «Розмова стане довшою. Можливо, Мельник згадає й інші епізоди. У людей іноді швидко змінюються спогади, коли вони розуміють, що за них ніхто не заступиться». Усмішка Сергія лишалася майже дружньою, і від цього насмішка звучала важче. Він говорив не голосно, не погрожував фізично, але щоразу повертав Марину до однієї умови: свобода в обмін на потрібні йому слова.
Анна стояла біля столу, перекладаючи ключі з місця на місце. Тепер вона вже не могла вдавати, що жінку просто попросили зачекати. Замкнені двері, вилучений телефон, відмова випустити й вимога підпису складали надто виразну картину. «Треба зареєструвати час, — сказала вона. — І дати їй можливість зв’язатися з адвокатом». Сергій навіть не повернувся: «Спершу вона відповість на запитання. Не заважай працювати».
Анна спитала: «Їй хоча б води принести?» Сергій відповів: «Коли почне говорити по суті. Поки що вона прийшла сюди гратися в точність». Марина не попросила знову. Лише переставила ноги й притиснула долоню до лівого боку, туди, де проходила щільна крайка пояса. Обличчя на мить сіпнулося, і Анна вирішила, що спина справді болить. Від цієї думки власне мовчання стало ще нестерпнішим…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
