— Рябий! — Документи він відправив чи ні, не знаю. Але про дівчат знаю. І ти знаєш, що я знаю.
Рябий дивився на Черненка, не на Левченка. — Ти сам себе закопаєш, а нас разом із собою потягнеш. Черненко стояв.
Кулаки стиснуті. Обличчя темне. Савченко не казав нічого.
Молодий стояв у снігу на колінах і дивився в землю. Це була довга тиша. Левченко не квапив.
Він знав: деякі рішення людина має ухвалити сама. Ти можеш створити умови. Можеш показати вихід.
Можеш прибрати з дороги все зайве. Але натиснути не можна. Натиснеш — і людина відіпреться.
Замкнеться. Стане злішою. Треба чекати.
Левченко чекав. — Забирайся з дороги, — сказав нарешті Черненко. Тихо.
Дуже тихо. Голос, із якого пішло все зайве. — Забирайся з дороги, і я нічого не чув сьогодні.
Це була не відповідь на пропозицію. Це було прохання про відступ. — Не забувай, що я сказав, — відповів Левченко.
Черненко не відповів. Повернувся. Пішов до воріт.
Савченко встав, швидко, не дивлячись на Левченка, і пішов слідом. Рябий затримався на секунду. Подивився на Левченка.
Кивнув. Щось у тому кивку було. Не вдячність, ні.
Радше визнання. Потім пішов. Левченко стояв у дворі, поки звук їхніх кроків не зник у лісі.
Потім підняв обидва пістолети зі снігу, розрядив. Сховав магазини окремо. Подивився на ворота, у темряву між деревами.
Пішли. Поки що пішли. Він піднявся на горище.
— Вони пішли, — сказав він. Тиша. — Ольго! Шурхіт.
Потім із темного кутка пролунав голос: — Усе гаразд? — Так. Спускайся.
Вона з’явилася з темряви. Кожух, розкуйовджене волосся, ніж у руці. Побачила його.
Видихнула. Ніж опустився. — Що сталося? — Поговорили…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
