— І все? — Поки що все. Вона дивилася на нього, намагаючись прочитати щось на цьому обличчі, яке майже нічого не показувало. — Ти не вбив їх? — Ні.
— Чому? — Левченко подумав. — Бо це не розв’язує проблему. Убитий тиран — це труп.
Живий тиран, який знає, що його бачать, — це інше. — Вони повернуться? — Можливо. — І тоді? — Він подивився на неї.
«Тоді буде інша розмова». Вони не спали до ранку, сиділи біля печі, вона з кухлем чаю, він із порожніми руками, і мовчали. Іноді говорили.
Не про те, що сталося, а про інше. Вона розповіла про дітей, про Даню з рукавицями, про Соню. Він слухав, не перебивав.
Потім вона спитала: — Ти тут давно? — Три роки. — Сам? — Сам.
— І тобі нормально? Довга пауза. — По-різному, — сказав він. Вона подивилася на нього, на це обличчя з ранньою сивиною, на руки, які вміли робити те, що вона бачила цієї ночі.
— Ти не повинен тут ховатися, — сказала вона тихо. — Я не ховаюся. — Тоді навіщо? Він дивився на вогонь у печі.
— Бо там… — Він кивнув кудись убік, у бік цивілізації. — Там я не вмію. Там треба вміти вдавати, говорити правильні слова, усміхатися.
— Я розучився. Або ніколи не вмів. Щось майнуло в його очах.
— Або ніколи, — погодився він. О шостій ранку небо за вікном почало світлішати. Спершу просто темрява стала трохи менш щільною.
Потім — сірість. Потім — слабке синювате світло на снігу між деревами. Зимовий світанок у тайзі приходить обережно, як людина, яка давно знає, що її не завжди чекають…👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
