Життя без прикрас— І все? — Поки що все. Вона дивилася на нього, намагаючись прочитати щось на цьому обличчі, яке майже нічого не показувало. — Ти не вбив їх? — Ні.
— Чому? — Левченко подумав. — Бо це не розв’язує проблему. Убитий тиран — це труп.
Живий тиран, який знає, що його бачать, — це інше. — Вони повернуться? — Можливо. — І тоді? — Він подивився на неї.
«Тоді буде інша розмова». Вони не спали до ранку, сиділи біля печі, вона з кухлем чаю, він із порожніми руками, і мовчали. Іноді говорили.
Не про те, що сталося, а про інше. Вона розповіла про дітей, про Даню з рукавицями, про Соню. Він слухав, не перебивав.
Потім вона спитала: — Ти тут давно? — Три роки. — Сам? — Сам.
— І тобі нормально? Довга пауза. — По-різному, — сказав він. Вона подивилася на нього, на це обличчя з ранньою сивиною, на руки, які вміли робити те, що вона бачила цієї ночі.
— Ти не повинен тут ховатися, — сказала вона тихо. — Я не ховаюся. — Тоді навіщо? Він дивився на вогонь у печі.
— Бо там… — Він кивнув кудись убік, у бік цивілізації. — Там я не вмію. Там треба вміти вдавати, говорити правильні слова, усміхатися.
— Я розучився. Або ніколи не вмів. Щось майнуло в його очах.
— Або ніколи, — погодився він. О шостій ранку небо за вікном почало світлішати. Спершу просто темрява стала трохи менш щільною.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.