Оля дивилася у вікно. — Мені треба в селище, — сказала вона. — Діти прийдуть до школи.
— Ні, — сказав Левченко. Вона обернулася. — Ти поїдеш.
— Сьогодні. Я відвезу тебе до траси на снігоході. Звідти попутка або автобус.
— А школа? — Твоє життя важливіше за школу. — Ти не розумієш. Діти.
— Я розумію, — сказав він неголосно. — Але ти не можеш захистити їх, якщо тебе немає. Ти не можеш їм допомогти, якщо з тобою щось станеться.
Вона мовчала. — Вони можуть спробувати знову, — сказав він. — Черненко злий, але не дурний.
— Зараз він думає. Якщо вирішить, що я блефував із документами, повернеться. Тебе тут бути не повинно.
— А ти? — Я — інша справа. — Що означає «інша справа»? — Це означає, що мені є що їм показати. Вона поїхала о восьмій ранку.
Снігохід ішов просікою, спершу вузькою, потім ширшою, поки не вийшов на стару лісову дорогу. Звідси до траси було чотири кілометри. Оля сиділа позаду, тримаючись за його бушлат.
Дивилася, як ліс пролітає повз, білий, тихий, уже ранковий. Біля повороту на трасу він зупинився. Вона злізла, обернулася до нього.
Він дивився на неї рівно, спокійно, як дивився всю ніч. — Дякую, — сказала вона. — Іди.
— Як тебе знайти, якщо… — Не треба мене шукати. — Але… — Іди, Ольго. Автобус із траси йде о дев’ятій.
— Встигнеш, якщо поквапишся. Вона дивилася на нього ще секунду. — Тобі не самотньо? — спитала вона.
— Отак, самому. Він не відповів одразу. — Самотньо, — сказав він нарешті.
«Але це краще, ніж деякі альтернативи…»👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
