— Куди відправив? — У регіональну прокуратуру. І до столиці, в одне місце, де в мене лишилися знайомі. Військові знайомі.
Це було не цілком правдою, але й не повною брехнею. — Ти блефуєш, — сказав Черненко. — Можливо, — погодився Левченко.
— Можеш перевірити. Вранці подзвони в регіональну прокуратуру. Спитай, чи отримали вони пакет.
«Дізнаєшся». Тиша стояла довго. Черненко думав.
Левченко бачив це. Бачив, як людина перераховує карти в голові й розуміє, що частина з них уже не її. — Друге, — сказав Левченко.
— Дівчина йде. Зараз. Зі мною.
— Ви її більше не бачите. — Це не ваша справа. — Третє, — продовжив Левченко, ніби не чув.
— Ви поїдете із селища. Не завтра. Це надто швидко.
— Люди помічають. За місяць. Тихо.
— Самі напишете рапорти. Черненко засміявся.
Нервово. Різко. — Ти серйозно? — Цілком.
«І якщо ні?» — «Якщо ні, документи з’являться раніше, ніж ти думаєш». «І дещо ще». Левченко помовчав.
— Ти знаєш, що я робив дванадцять років? Не в гарячій точці, до неї. Черненко мовчав. — Я ставив міни.
— І знімав їх. У цьому є особлива логіка. Ставиш там, де противник думає, що безпечно.
— Там, де він розслабився. Пауза. — Це дорога.
— Селище. Твій дім. Ти ніколи не знаєш, що під снігом, поки не наступиш.
Це була погроза. Пряма, спокійна. Без емоцій.
Найстрашніші саме такі. Рябий заговорив першим. — Черненко! — сказав він із землі.
Голос був тихий. — Черненко, закінчуй! — Замовкни! — сказав Черненко. — Не замовкну! — Рябий встав.
Повільно, тримаючись за коліно. — Я не піду за тебе до в’язниці. Я на таке не підписувався…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
