Наталія спостерігала за ним без захвату. Вона не вважала дорослу самостійність подвигом. Андрій просто повертався до того стану, в якому мав бути від самого початку.
Через три тижні він прийняв пропозицію від компанії, де посада була нижчою за попередню. Зате робота відповідала його досвіду й давала можливість зростання. У перший день Андрій вийшов із дому раніше за Наталію. Перед виходом затримався в передпокої.
«Я розумію, що самого працевлаштування замало, — сказав він. — Тоді за столом я хотів показати батькам, що в мене все під контролем. Вийшло гидко».
Наталія застебнула ремінець годинника. «Вийшло чесно. Я побачила, що ти робиш, коли боїшся здатися слабким».
«І що тепер?» «Тепер вирішу, чи хочу жити поруч із людиною, якій для впевненості потрібно принижувати мене». Андрій кивнув.
Цього разу він не просив негайно пробачити його й не вимагав визнати зміни. Просто пішов на роботу. Наприкінці серпня Галина Іванівна зателефонувала Наталії сама.
«Ми в суботу збираємося на дачі, — сказала вона. — Приїдете?» «Можливо». «Їжу кожен привозить із собою. Василь наполіг».
«Гарне нововведення». Свекруха витримала паузу.
«Андрій розповів, що влаштувався». «Так». «Ти все-таки жорстко з ним повелася». «Зате подіяло». «Він міг піти?» «Міг».
Галина Іванівна не знайшла відповіді. Вочевидь, вона очікувала почути, що Наталія боялася втратити чоловіка й тому дала йому шанс. Але Наталія не боялася. Шанс вона дала не зі слабкості, а тому, що хотіла перевірити, чи здатен Андрій побачити себе збоку без сімейного хору за спиною…
