— Життя якось… витіснило, — відповіла вона.
— У вас є рука і відчуття форми. Це не можна ховати в могилу. Ви ж самі це розумієте?
Вона мовчала, дивлячись на свої пальці. Роман за всі роки жодного разу не спитав, що вона любила до того, як стала його дружиною. А Мирон питав так, ніби це було важливо не лише їй, а й йому.
Зміни в Дарині стали помітними. Вона частіше усміхалася дітям, іноді наспівувала, поки готувала сніданок, почала вибирати одяг не лише за принципом «чисте й зручне». Соломія якось обійняла її за талію й сказала:
— Матусю, ти тепер часто смієшся.
Ця фраза пронизала Дарину сильніше за будь-яке зізнання. Отже, діти теж бачили її колишній смуток. Просто мовчали.
Роман помітив зміни по-своєму. Він став підозріливим, чіпким, роздратованим. Вимагав показати телефон, питав, куди вона йде, перевіряв, чи правду вона каже про зустрічі з подругами. Але Дарина більше не була колишньою. Вона поставила пароль, перестала виправдовуватися за кожен крок і відповідала спокійно, не дозволяючи втягнути себе в принизливі допити. У домі стало холодно. Не галасливо, не завжди скандально, але холодно — як буває там, де люди вже перестали бути близькими й лише за звичкою живуть під одним дахом.
За місяць Мирон запропонував зустрітися.
— Просто кава, — сказав він. — Без тиску. Мені хочеться побачити вас не серед чужого шуму, а спокійно.
Вони зустрілися в невеликій кав’ярні в центрі. Мирон прийшов із букетом півоній — тих самих, які Дарина любила, хоча сама не пам’ятала, коли встигла йому про це сказати. За столиком біля вікна вони говорили майже дві години. Про дітей. Про страх почати життя заново. Про те, як легко людина звикає до ролі, в яку її заганяють, якщо день у день чує, що іншого їй не дано.
Дарина слухала Мирона і раптом зрозуміла: повертатися до колишнього життя вона більше не може. Не тому, що з’явився він. А тому, що вона сама більше не згодна бути колишньою.
Увечері вона дочекалася Романа у вітальні. На столі не було вечері, яка зазвичай уже чекала його до приходу. Це він помітив передусім.
— Що відбувається? — спитав роздратовано.
Дарина підвелася.
— Я подаю на розлучення.
Роман кліпнув. Потім розсміявся — голосно, недовірливо…
