— Ні. Я надто довго мовчала. Ти можеш називати мене як завгодно, можеш переконувати себе, що я нічого не варта. Але більше я не дозволю тобі поводитися зі мною так, ніби я річ, яку можна сховати, коли вона заважає.
Роман дивився на неї з розкритим ротом. У його очах миготіли не лише шал, а й розгубленість. Він не впізнавав жінку перед собою. Та й сама Дарина не до кінця впізнавала себе, але це незнайоме відчуття не лякало. Навпаки, вперше за довгий час вона відчула під ногами тверду землю.
— Ти ще пошкодуєш, — вичавив він.
— Можливо, — відповіла вона. — Але не про те, що сказала це.
Вона пройшла повз нього до спальні, зачинила двері й притулилася до них лопатками. Серце калатало так голосно, ніби його міг почути весь дім. Їй було страшно. Але разом зі страхом прийшло полегшення, майже болісне. Вона не впала. Не розсипалася. Вона витримала.
Вранці, розбираючи клатч, Дарина знайшла маленьку візитівку. Не відразу зрозуміла, звідки вона взялася. На щільній картці було написано: Мирон Гнатюк, і нижче — номер телефону. Очевидно, він вклав її їй у руку під час прощання так непомітно, що вона тоді не звернула уваги.
Дарина довго сиділа біля вікна, тримаючи картку між пальцями. Вона була заміжня. Формально. За документами. Але хіба шлюб залишався шлюбом, якщо в ньому роками не було ні поваги, ні тепла, ні людської дбайливості? Хіба вірність означала обов’язок до кінця життя терпіти приниження?
Вона написала коротке повідомлення й кілька секунд не наважувалася натиснути «надіслати».
«Мироне, це Дарина. Дякую за вчорашній вечір».
Відповідь прийшла майже одразу.
«Дарино, я радий, що ви написали. Учора я хотів сказати вам набагато більше, але боявся бути нав’язливим. Можна я вам зателефоную?»
Так почалися їхні розмови. Спершу обережні, рідкі, ніби обоє перевіряли межі. Потім довші, тепліші. Мирон не квапив її, не вимагав рішень, не тиснув красивими обіцянками. Він просто був уважний. Слухав, коли вона говорила про Назара й Соломію. Розпитував про малюнки, які вона колись любила робити. Одного разу Дарина, соромлячись, надіслала йому фотографію старого натюрморту, знайденого в папці за шафою. Мирон передзвонив майже відразу.
— Дарино, чому ви це покинули?
