Дарина повільно поставила клатч на тумбу.
— Я нічого не влаштовувала. Я просто прийшла на весілля.
— Просто прийшла? — він усміхнувся криво, роблячи крок до неї. — Ти весь вечір крутилася перед Гнатюком. Сміялася, стріляла очима, дозволяла йому тримати тебе за талію на очах у всіх. Вирішила показати, яка ти тепер королева?
— Я танцювала, Романе. І розмовляла. Він був зі мною ввічливий.
— Ввічливий? — він коротко й некрасиво розсміявся. — Та він дивився на тебе так, ніби ти вже належиш йому. А ти сяяла від щастя. Надягла чужу сукню, намазалася косметикою і вирішила, що стала іншою? Ні, Дарино. Ти як була звичайною домашньою тінню, так нею й залишилася. Просто сьогодні тебе гарно запакували.
Вона відступала, доки спиною не торкнулася стіни. Його слова летіли в неї одне за одним: брудні, злі, принизливі. У них не було ані краплі каяття за те, як він сам із нею поводився. Тільки ображене самолюбство. Він не міг пробачити їй не зраду — її не було, — а те, що вона раптом виявилася поміченою. І ще гірше: поміченою людиною, яка була успішнішою, сильнішою й значущішою за нього.
Раніше Дарина, мабуть, заплакала б. Почала б виправдовуватися, просити не кричати, пояснювати, що нічого не сталося. Але всередині після цього вечора вже щось змінилося. Мирон не рятував її й не обіцяв нового життя. Але він на кілька годин показав їй дзеркало, в якому вона була не нікчемою, а жінкою. І Роман зараз щосили намагався розбити це дзеркало.
Вона підвела очі. Голос, коли вона заговорила, виявився спокійним і твердим.
— Так, я багато років була вдома. Готувала, прала, ростила твоїх дітей, стежила, щоб у тебе були чисті сорочки й гаряча вечеря. Я відсувала себе на останнє місце, бо вірила, що сім’я тримається на турботі. А ти вирішив, що це дає тобі право мене зневажати.
Роман завмер. Він явно чекав сліз, але не такої відповіді.
— Що ти верзеш?
— Правду, — сказала Дарина. — Тебе бісить не Мирон. Тебе бісить, що люди побачили в мені те, чого ти роками намагався не помічати. Ти хотів, щоб я сиділа в кутку й підтверджувала твою перевагу. А виявилося, що я не зникла. Я жива. І саме це тебе злить.
— Замовкни, — процідив він…
