Він прийшов до ресторану на річницю весілля, але замість 6 200 за меню отримав рахунок на 41 000

— Можна мені до вікна, за той стіл?

Дівчина обмінялася поглядом з офіціантом, який підійшов. Високий, років 22, модно підстрижений; на значку — «Роман». Він поспіхом сховав пірамідку в кишеню фартуха, а потім усміхнувся самими лише губами.

— Будь ласка, сідайте.

Жодного попередження про депозит не було. Я зайняв своє місце. Навпроти лишився Оксанин стілець: майже тридцять років кожного 20 вересня вона сідала там, спиною до зали, обличчям до мене.

— На залу я надивлюся в інші дні, — казала вона. — Хоч у річницю дай мені подивитися на тебе.

Нашу колишню вечерю ще можна було знайти в меню. У самому його кінці вціліли чотири рядки, надруковані дрібно, наче їх залишили з милості. Я замовив два борщі, дві порції пожарських котлет, чайник чаю з чебрецем і два шматки медівника. Підрахував: 6 200. Заплатив би без вагань — адже я обіцяв прийти гостем.

— І два набори приборів, будь ласка.

— Хтось іще прийде? — спитав Роман.

— Я чекаю.

Прибори він приніс. Хвилин за десять поруч із ними з’явилася відкрита пляшка вина.

— Це вам від ресторану, комплімент до такого вечора.

— Мені не можна пити. Серце.

Роман знизав плечима.

— Тоді залишимо для краси.

Пляшку він не забрав. Коли подали борщ, я пересунув другу тарілку навпроти себе, до Оксаниного місця. Поруч поклав ложку й налив чай у її чашку. Я знав, що стілець порожній. Але обіцяв замовити на двох, а в проханні дружини, яка помирала, не міг нічого змінити.

До барної стійки від мене було кроків вісім. Слух поки не підводив, та Роман і не намагався говорити тихіше.

— Подивися на старого біля вікна, — сказав він барменові. — Із привидом вечеряє.

Бармен реготнув.

Я взяв ложку. Щоб зрозуміти, що відбувається на кухні, кухареві часом досить скуштувати один раз — заходити туди немає потреби. Наш борщ проводив на плиті шість годин. Звечора ми ставили бульйон на мозковій кісточці, буряк запікали у фользі, доки він не ставав карамельним. Наприкінці Оксана клала ложку моченої брусниці. Цього її навчила бабуся.

У моїй тарілці виявився порошковий борщ: гаряча вода червоного кольору, цукор, оцет. Котлети побували в мікрохвильовці. Медівник був фабричний, привезений замороженим, і всередині його так і не розморозили.

Мабуть, щось подібне відчуває людина, яка виявила, що з могили зник пам’ятник. Я все-таки доїв вечерю, не залишивши ні ложки. Дане слово зобов’язувало й до цього.

За їжею я розмовляв з Оксаною, не ворушачи губами. Розповідав про сільську малину, яка добре вродила, про дах лазні — я перекрив його сам, хоча лікар забороняв. Про продаж ресторану. Мабуть, вона сердилася на мене. У її чашці холонув чай; із зали на мене ніхто не дивився.

Рахунок Роман поклав у шкіряній папці на самий край столу. Відійшов лише на два кроки й лишився стояти поблизу, ніби побоювався, що я втечу, не заплативши.

Надівши окуляри, я побачив підсумок: 41 000. Перечитав, потім дістав олівець і став перевіряти позиції по одній — так само, як колись перевіряв накладні. За страви, які я вибрав, стояли правильні 6 200. Решта рядків стосувалася того, чого в моєму замовленні не було.

«За стіл номер сім: депозит у розмірі п’ятнадцяти тисяч. За пляшку червоного сухого вина — 9 800. За сервірування для другої особи — 3 500. За кошик хліба й воду — 1 200. За музичний супровід — 1 500. За сервіс — збір у розмірі 3 800».

П’ятнадцять тисяч за місце, де тридцять років давали їжу задарма. Ще три з половиною тисячі — за порожній стілець, за тарілку, поставлену покійній дружині.

Я зняв окуляри й покликав Романа. Говорив рівно: сам на кухні не кричав і іншим не дозволяв. Крик — це пара; з нею виходить жар, який мав дістатися каструлі.

— Романе, перевір рахунок. У мене замовлення на 6 200. Пляшку я не замовляв, до вина навіть не торкнувся — вона повна. І про плату за стіл мене не попереджали.