Ресторан виявився саме таким, який міг обрати Дорошенко: тихий, без показної розкоші, зі щільними скатертинами, доброю їжею й відстанню між столиками, достатньою для розмови без свідків. Він уже сидів біля вікна, у темному костюмі, з чашкою кави й складеною газетою. Коли Оксана підійшла, підвівся, дочекався, поки вона сяде, і без вступів сказав:
У цьому виборі місця теж був його характер. Жодних окремих кабінетів із важкою помпезністю, жодних демонстративних жестів багатої людини. Просто стіл, за яким можна говорити тихо й бути почутим. Оксана відзначила, що газета перед ним лежить рівно, але не розгорнута: він чекав на неї не між іншим, не в проміжку, а цілком зосередившись на майбутній розмові. Це було важливо, хоча ще нічого не пояснювало.
— Розповідайте.
Вона розповіла все. Спочатку про Савчука, про фонд, про ланцюг компаній, про заяву, яку Шевчук уже підготував і подав. Потім про «Граніт Плюс»: дата реєстрації, ліквідація, роль компанії в проміжній структурі, його прізвище серед засновників. Вона не пом’якшувала, не звинувачувала, не добирала формулювань, щоб полегшити йому сприйняття. Документи не стають добрішими від ввічливості.
Дорошенко слухав мовчки. Обличчя залишалося нерухомим. Лише один раз, коли пролунала назва «Граніт Плюс», по ньому пробігла ледь помітна тінь — надто швидка, щоб назвати її страхом, але досить виразна, щоб Оксана її побачила.
Коли вона замовкла, він узяв чашку, підніс до губ і поставив назад, так і не відпивши.
— Ви прийшли до мене до того, як передали це ім’я далі.
— Так.
— Чому?
— Тому що хочу знати правду. Один документ — іще не вся картина. За півтора року роботи з вами в мене не було підстав вважати вас нечесною людиною. Але тепер є факт, який не можна ігнорувати.
Він дивився на неї довго. Інший на його місці, можливо, спробував би обуритися, натиснути авторитетом, спитати, як вона сміє. Дорошенко лише кивнув.
— Справедливо. Тоді слухайте.
Він розповів, що «Граніт Плюс» з’явилася шість років тому з ініціативи його давнього партнера Остапа Климовича Бойка. Людини, якій Дорошенко довіряв багато років і якій, як з’ясувалося пізніше, довіряти не варто було. Бойко запропонував вкластися в кілька структур пасивно: невелика частка, перспективні напрями, участь без оперативного контролю. У Дорошенка тоді було досить власних проєктів. Він вклав кошти, не вникаючи в щоденне управління. За три роки компанію закрили. Бойко сказав: не пішло, згорнули. Через деякий час він помер від серцевого нападу. Історія здавалася завершеною.
Дорошенко говорив не виправдовуючись. Радше відновлював старий ланцюг, який для нього самого давно втратив значення і тепер повертався з неприємною ясністю. Іноді він зупинявся, згадував дату, уточнював прізвище юриста, який тоді готував папери, морщився, коли розумів, як легковажно все це тепер звучить. Для людини його масштабу невелика пасивна частка могла бути рядком у довгому списку. Для перевірки — ниткою, що веде до вузла. І обоє вони розуміли цю різницю.
— Про те, що цю компанію використовували в схемі Савчука, я не знав, — сказав Дорошенко. — Або, точніше, зараз можу сказати лише так: я не пам’ятаю жодного документа, який указував би на це прямо.
— Ви питаєте, чи вірю я вам?
— Питаю.
— Я вас слухаю. Це не те саме.
На його обличчі з’явилося щось схоже на повагу. Тиху, важку, без усмішки.
— Правильно.
— Богдане Ярославовичу, якщо ваші слова підтвердяться документами, вашу позицію можна буде захистити. Але прізвище в старій структурі створює реальний ризик. Особливо тепер, коли заява вже в наглядовому органі. Я не збираюся вас топити. Але й мовчати не стану. Моя позиція одна: повна правда. Кого б вона не стосувалася.
— Що ви пропонуєте?
— Сьогодні ж звернутися до адвоката. Підготувати добровільне пояснення щодо «Граніт Плюс» і щодо Бойка. Передати все, що у вас є: договори, листування, фінансові сліди. Це не гарантія відсутності запитань. Але це різниця між людиною, яка співпрацює, і людиною, яку застали зненацька.
Він мовчав.
— І друге, — продовжила Оксана. — Мені потрібно розуміти, чи продовжуємо ми працювати разом. Якщо ваші пояснення підтвердяться, я залишаюся в проєкті. Якщо ні — виходжу за умовами договору. Без скандалу, але остаточно.
Дорошенко опустив погляд на скатертину.
— Я будував це тридцять років.
— Саме тому захищати треба правильно.
Він підвів очі. У них була втома, але не поразка.
— Ви маєте рацію. Я зателефоную адвокатові сьогодні.
За вікном ішов дощ — наполегливий, рівний, осінній. Деякий час вони мовчали.
— Оксано Миронівно, — сказав він нарешті, — за півтора року я не бачив людини, яка повелася б так, як ви зараз. Більшість промовчали б, щоб не втратити частку. Або відразу вдарили б, щоб виглядати чистими. Ви прийшли й сказали в обличчя.
— Під час нашої першої зустрічі ви вже казали, що це рідкість.
— Казав. І, схоже, не помилився.
Вони допили каву й розійшлися на вулиці коротко, без зайвих слів. Оксана йшла під дощем і розуміла: найближчі тижні будуть важкими. Савчук нервує. Андрій злий. Дорошенко під питанням, хай і не без надії. А робота однаково не зупиниться. Проєкти не чекають, клієнти не чекають, життя не ставиться на паузу лише тому, що довкола стає небезпечніше…
