Наступного дня Шевчук зателефонував ближче до полудня.
— Оксано Миронівно, є новина. Учора ввечері, за кілька годин після нашої заяви, до наглядового органу надійшло ще одне звернення з того самого кола питань. Від іншої особи.
Вона зупинилася посеред тротуару.
— Від кого?
— Від Богдана Ярославовича Дорошенка. З повним пакетом матеріалів щодо «Граніт Плюс» і Бойка. І з окремим розділом щодо Савчука. Судячи з того, що вдалося дізнатися, цей розділ значно докладніший за наш.
Оксана мовчала. Потім сказала повільно:
— Отже, він знав більше, ніж розповів.
— Або швидко зібрав через своїх адвокатів. Він досвідчена людина. Але хід грамотний. Він зайняв позицію співпрацюючого свідка до того, як його могли викликати в іншій якості.
— Я сподівалася, що він так зробить.
— Ви навмисне дали йому час?
— Я дала йому правду. Що він із нею зробив — його вибір.
У цій відповіді не було ні самовдоволення, ні холодної моралі. Оксана не вважала себе людиною, яка має право роздавати іншим очищення чи вирок. Вона лише поставила перед Дорошенком дзеркало документів і дала можливість не відвернутися першим. Він міг обрати захисну брехню, міг звинуватити її в невдячності, міг закритися адвокатами й чекати, поки факти прийдуть до нього офіційно. Він обрав інше. І це теж ставало частиною загальної картини.
— Він зробив правильний вибір.
Шевчук помовчав.
— Знаєте, я багато років працюю з такими справами, але рідко бачу подібне. У вашій ситуації більшість або уникає розмови, або атакує.
— Розмова іноді працює краще.
Вона сказала це спокійно, але після дзвінка ще кілька секунд тримала телефон у руці. Розмова справді спрацювала, але не скасувала тривоги. Тепер у справі було більше правди, зате й більше руху, а рух у таких історіях рідко буває м’яким. Оксана розуміла: правильний вибір Дорошенка не робить його бездоганним, але робить подальшу роботу можливою. Для неї цього було досить. У справах вона не вимагала святості. Вона вимагала чесності після того, як помилка стала видимою.
Після дзвінка Оксана зайшла до кав’ярні на розі. Господиня, Валентина, вже знала її звички й поставила перед нею капучино без запитань.
— Втомилися сьогодні, — зауважила вона.
— Трохи.
Оксана сиділа біля вікна й думала про те, що події почали рухатися без її прямої участі. Наглядовий орган працював. Шевчук стежив за процесом. Дорошенко зайняв позицію. Савчук поки мовчав публічно, але дзвінок через посередника говорив достатньо. Десь у цьому ж місті або вже дорогою назад був Андрій — ображений, злий, не звиклий іти без останнього слова.
Телефон завібрував. Номер був незнайомий, з іншого міста.
— Так.
— Оксано.
Вона впізнала голос одразу.
— Я слухаю.
— Мені потрібно поговорити з тобою. Не телефоном. Зустрінься зі мною.
— Андрію, з усіх ділових питань є мій юрист.
— Це не ділове питання.
— Тоді в нас немає питань.
— Зачекай. Я розумію, що вчора повівся неправильно. Те, що сказав… це було гидко. Я не мав цього робити.
Оксана мовчала кілька секунд.
— Я почула.
— Я не очікував тебе там побачити. Розгубився. Це не виправдання, знаю. Але я не хочу, щоб між нами залишалося…
— Андрію, між нами нічого не залишилося. Ні злості, ні образи, ні незакритих рахунків. Ти сказав при людях те, що сказав. Тепер це частина твоєї історії, не моєї. Ділові питання — через юриста. Все інше я вважаю завершеним.
На тому кінці було тихо.
— Ти стала…
— Я була такою завжди. Просто тепер це видно. Удачі тобі.
Вона відключилася. Валентина, проходячи повз, кинула швидкий запитальний погляд. Оксана ледь хитнула головою: все нормально. Допила каву, залишила гроші на столі й вийшла. Дощ припинився. Повітря було холодним і ясним, рідкісним для пізньої осені. Попереду чекав щільний день: дзвінок клієнта, зустріч із Данилом, увечері розмова з Назаром. Життя тривало — не всупереч тому, що відбувається, а разом із ним…
