За три дні знову зателефонував Шевчук.
— Перевірку щодо схеми фонду запущено. Запитані додаткові матеріали. Працюють за нашим зверненням і за зверненням Дорошенка. І ще: сьогодні вранці Савчук подав заяву про вихід із консорціуму.
Оксана підійшла до вікна.
— Добровільно?
— Формально так. У супровідному листі — особисті обставини.
— Зрозуміло.
— Павло Ілліч виходив на мене. Хоче зустрітися з вами. Каже, клуб має намір офіційно подякувати за порушене питання.
— Подяка мені не потрібна. А зустрітися можна.
— Передам. Тепер щодо Гриценка. Його повідомили, що кандидатура не може розглядатися до з’ясування ситуації з «Будресурс-77». Він оскаржив через адвоката. Позиція слабка. Але паралельно надіслали запит: вимагають надати матеріали, на підставі яких ви зробили заяву на зустрічі. Стверджують, що ви завдали шкоди діловій репутації.
Оксана майже беззвучно всміхнулася.
— І що ви відповіли?
— Що документи з відкритих реєстрів і матеріалів проєкту не є комерційною таємницею, а ваші слова були пов’язані з оцінкою ризиків у межах ділової зустрічі. Розгорнуто написав. Турбуватися нема про що.
У його голосі, спокійному як завжди, прозвучало ледь помітне задоволення професіонала, який добре закрив слабку претензію.
— Дякую, Романе Даниловичу.
— Це робота.
Цього разу вона не стала заперечувати. Просто усміхнулася й завершила дзвінок.
А за тиждень сталося те, чого Оксана не очікувала, хоча за бажання могла б передбачити. День був звичайний: офіс, пошта, документи, Данил біля столу з новими даними щодо суміжного проєкту. Катерина, секретарка, зазирнула до кабінету з ніяковим виразом.
— Оксано Миронівно, до вас без запису. Каже, важливо й особисто.
— Хто?
— Олеся Гриценко.
Оксана на секунду завмерла. Потім закрила папку.
— Даниле, зачекай хвилину. Катерино, запросіть.
Олеся увійшла обережно, ніби боялася порушити невидиму межу. Вона була молодша за Оксану приблизно на десять років, вродлива, але тепер ця врода здавалася зім’ятою безсонними ночами. Під очима лежали тіні, руки трималися на колінах надто нерухомо.
Оксана очікувала чого завгодно: докорів, прохання «не ламати Андрію життя», ніякових пояснень, спроби викликати жаль. Але в Олесі не було ні нападу, ні театру. Вона виглядала як людина, яка надто довго жила поруч із чужою впевненістю й раптом виявила, що під нею немає підлоги. У її обережності Оксана впізнала не себе теперішню, а ту давню жінку, яка стояла на мосту під дощем і вперше намагалася назвати правду правдою.
— Я розумію, що це дивно, — сказала вона тихо.
— Сідайте.
Олеся сіла, помовчала й одразу окреслила головне:
— Я прийшла не від Андрія. Він не знає. І, мабуть, був би проти.
— Навіщо ви прийшли?
Олеся підвела очі. У її погляді було щось знайоме Оксані — розгубленість людини, яка надто довго переконувала себе, що чужа тінь не стосується її безпосередньо.
— Мені потрібна порада. Юридична.
— Я не юристка.
— Знаю. Але ви розумієте, як усе влаштовано.
Вона запнулася, пальці здригнулися.
— Кілька місяців тому я дізналася дещо про «Будресурс-77». Звідки йдуть гроші. Куди. Не все, але достатньо, щоб злякатися. Я мовчала, бо була його дружиною і думала… думала, це не моя справа. А тепер, коли все стало публічним, я боюся, що мене вважатимуть причетною. Бо я знала й мовчала.
Оксана слухала не перебиваючи. Не пом’якшувала погляд навмисне, не холоднішала. Просто давала їй договорити.
— Ви не зобов’язані мені допомагати, — сказала Олеся. — Я розумію, хто я у вашій історії. Але я не знаю, до кого йти. Я бачила вас на тій зустрічі. Ви не брешете. Не граєте. Ви говорите те, що є. Мені потрібна людина, яка скаже правду.
Оксана взяла блокнот, написала номер і посунула аркуш до неї.
Рух вийшов дуже простим, майже діловим, але в ньому для Олесі, здається, було більше підтримки, ніж у довгому співчутті. Оксана не простягала руку через минуле, не проголошувала примирення, не стирала того, що сталося. Вона просто давала точку опори. Іноді людині, яка стоїть на краю власної правди, потрібно саме це: не обійми, не виправдання, а номер того, хто допоможе не зробити наступної помилки.
— Роман Данилович Шевчук. Дуже хороший юрист. Скажіть, що від мене. Він прийме вас сьогодні або завтра.
Олеся дивилася на аркуш так, ніби в ньому був не рядок цифр, а перша дошка під ногами.
— Розкажіть йому все. Абсолютно все, що знаєте. І те, що мовчали, теж. Це найкраща позиція, якщо ви хочете захистити себе чесно.
— Чому ви мені допомагаєте?
Запитання прозвучало майже по-дитячому, але в ньому не було наївності. Олеся справді не розуміла, чому жінка, яку вона звикла вважати чужою і, можливо, ворожою, не користується моментом, щоб ударити. Оксана могла б сказати багато. Що помста — надто дорога річ, що чужий страх не приносить полегшення, що Андрій був головним автором їхнього спільного болю. Але все це було зайвим.
— Тому що це правильно. Ви не зробили мені нічого поганого. Ситуація була такою, якою була. Тепер важливо не погіршити її брехнею.
Олеся підвелася. Біля дверей обернулася.
— Ви зовсім не така, як я думала.
— Люди рідко бувають такими, якими ми їх вигадуємо. Ідіть до Шевчука.
Двері зачинилися. Данил, який увесь цей час мовчки чекав із папкою, делікатно кашлянув.
— Продовжуємо?
— Продовжуємо.
Оксана відкрила його розрахунки, подивилася на другу сторінку й спитала:
— Ця цифра з поправкою чи без?
— Без.
— Тоді перерахуємо.
Життя знову повернулося в робочий ритм, ніби щойно в кабінеті не перетнулися дві жінки з однієї болісної історії…
