Марія різко підвела голову.
— Ні. Жодного. Вони всі там. Я не могла. Це було б крадіжкою.
Він мало не розлютився на це найдужче.
— Крадіжкою? А приховувати від чоловіка дитину — ні?
Вона здригнулася, наче від ляпаса.
— Я знаю.
У кімнаті повисла мовчанка. За вікнами починав темніти вечір. У склі відбивалися вони обоє: високий чоловік у бездоганній сорочці й жінка, яка стояла перед ним так, ніби чекала вироку.
— Де він? — спитав Саїд.
Марія міцніше притисла аркуш до грудей.
— У пансіонаті при клініці. За містом. Там є медсестра, Ольга. Вона… вона допомагає.
— Ти сьогодні була в нього?
— Так.
— Пішки від торгового центру?
Вона повільно кивнула.
— Водій доповідає тобі про все?
— Так.
— Отже, Віктор теж знав, куди я їжджу, — прошепотіла вона.
Саїд дістав телефон.
Марія злякалася.
— Не дзвони йому.
— Чому?
— Він дізнається. Він може… він уже погрожував. Сказав, що якщо я розповім, в Артема раптово виникнуть проблеми з місцем у клініці. Що документи оформлені через нього. Що в мене тут нікого немає.
Саїд уважно подивився на неї. Уперше за довгий час не як на красиву, мовчазну дружину, яку він обрав усупереч порадам родини, а як на живу людину, змучену страхом.
— Ти боїшся його більше, ніж мене?
