— Тарасе, десять людей ідуть східним проходом. Уже біля штабелів. Ідуть щільно.
— Прийняв.
Я перемістився вздовж тіні до важеля скидання. Там, між двома стінами складених колод, ми залишили вузький коридор. На вигляд — зручний прохід. Насправді — пастка. Верхні ряди трималися на підпиляних клинах і натягнутому тросі.
Я чув їхні кроки. Хрускіт брудного снігу, важке дихання, приглушений мат. Вони були зовсім близько. Коли група зайшла в середину коридору, я навалився на важіль.
Метал заскрипів, трос луснув із сухим ударом. Верхній ряд колод зірвався вниз. Кілька тонн деревини покотилися напрямними, зминаючи прохід, заповнюючи його гуркотом, пилом і криками. Я не дивився довго. Не було часу. Східний фланг перестав існувати як напрямок атаки.
Ті, хто вижив, метнулися назад. І тоді до них дійшло: вони воюють не просто з людьми, а з самою лісопилкою.
Коли колоди впали, я на секунду відчув не радість, а тягар. Усе, що ми робили вдень, перестало бути підготовкою і стало реальністю. Дерево, яке ще вчора було товаром, зарплатою, майбутнім відвантаженням, тепер стало зброєю. У цьому була якась гірка правда тих років: навіть чесна праця мусила вчитися захищатися грубою силою, якщо поруч з’являлися люди, які розуміли тільки її.
Я змусив себе відійти від важеля одразу. На війні не можна милуватися результатом. Там, де ти затримався на секунду довше, ніж треба, тебе знаходять. Я повернувся до тіней, слухаючи рацію і загальний шум бою. Серце калатало не від перемоги, а від розуміння, що Крук не міг поставити все на один обхід. Отже, наступний хід уже готувався.
— Головний вхід, — пролунав у рації голос Оксани. Він лишався спокійним, але став жорсткішим. — У них пляшки з вогнем.
Я кинувся назад. Скляні пляшки вже летіли через фуру. Вони розбивалися об дерево, об брезент, об стіну ангара. Полум’я жадібно чіплялося за сухі дошки, дим валив у прохід, закриваючи нападників. Під цим прикриттям люди Каменя почали просуватися ближче.
Треба було збити темп.
Я підбіг до розподільчого щита і вдарив по кнопках запуску. В ангарі прокинувся сталевий звір. Величезна циркулярна пилка почала розкручуватися, набираючи виск, від якого зводило зуби. Слідом запрацювали вентилятори, увімкнені на зворотний хід. Тирса й деревний пил піднялися з підлоги густою хмарою і пішли до воріт, змішуючись із димом.
Для нас це був звичний шум виробництва. Для тих, хто йшов ззовні, він звучав як попередження з пекла. Пил забивав очі й горло, полум’я сліпило, виск пилки тиснув на нерви. Атака захлинулася.
Але Камінь не відступив. Я бачив його силует крізь дим. Він грубо зупинив своїх, змусив їх знову йти вперед. Кілька найвідчайдушніших прорвалися крізь щілину між фурою і парканом та вдерлися на територію.
Почалася рукопашна.
Павлович із ломом зустрів першого так, що той осів на коліна, випустивши зброю. Робітники билися не красиво, не за правилами, а відчайдушно, за себе і своїх дітей. Люди Оксани прикривали їх, відтискаючи тих, хто прорвався, назад до воріт.
Двоє вискочили з диму просто на мене. Один із ножем, другий із шматком арматури. Ножовий рвонув першим, цілячи в живіт. Я пішов із лінії, зафіксував його зап’ясток і вдарив розвідним ключем по руці. Ніж упав. Я штовхнув його ногою в груди, відкинувши до станини. Другий замахнувся арматурою. Я пірнув під удар, скоротив дистанцію і вдарив долонею знизу в підборіддя. Він утратив рівновагу й гепнувся на бетон.
Дим виїдав легені. Довкола кричали, стріляли, кашляли. Пилка вищала, ніби хотіла перекрити людський страх.
У штабі, за запиленим склом, я бачив Оксану. Вона стояла біля вікна з рацією. Не ховалася. Не намагалася командувати тим, чого не знає. Просто спостерігала за камерами, передавала позиції й тримала зв’язок. У цьому її спокої було більше користі, ніж у десятку гучних наказів.
І раптом її голос у рації змінився.
— Тарасе, увага. Спостерігач на під’їзді доповідає: іде важка техніка. Дуже важка. Рухається на таран.
Спершу я нічого не зрозумів. Потім крізь постріли й виск пилки прорізався низький рев дизеля. Земля під ногами почала дрібно вібрувати.
Із темряви виліз гусеничний трактор, перероблений на броньований таран. Кабіна заварена сталевими листами, замість скла — вузька щілина. Спереду масивний відвал. Машина була створена не їхати, а ламати.
Трактор ударив у фуру. Багатотонна вантажівка, наш головний щит, зі скреготом зсунулася, метал зім’явся. За броньованою махиною знову пішли люди Каменя, підбадьорені тим, що дорога відкривається.
— Усі в головний цех! — крикнув я в рацію. — Відтягуємося! Не стояти перед машиною!
Ми відходили всередину ангара. Трактор вповз у двір, перемелюючи гусеницями дошки, багнюку, залізне сміття. Камінь ішов позаду, показуючи рукою на будівлю, де була Оксана. Для нього вона була призом, яким він хотів закрити провал.
Броньований монстр повернув до несучої стіни ангара. Якщо він ударить по колонах, дах може скластися на нас усіх. Стріляти по ньому було марно. Рушниці лише лишили б на металі вм’ятини.
У такі секунди страх зникає не тому, що ти хоробрий. Просто мозок вимикає все, що заважає. Я перестав чути зайве і почав шукати інструмент.
Знайшов.
Над центральним проїздом висіла мостова кран-балка. На сталевих стропах трималася в’язка важких балок, підготовлених до ранкової роботи. Більше трьох тонн. Пульт керування був на металевому містку за кілька метрів над підлогою. До нього — відкритий простір під вогнем і вузькі сходи.
Я побіг.
Кулі вдарили в бетон навколо ніг, вибиваючи крихту. Іскри сипалися з верстатів. Я не петляв. На відкритому місці зайвий крок убиває. Добіг до сходів, вчепився в холодні щаблі й злетів нагору, відчуваючи, як горять плечі…
