Ночувати я влаштувався на старому дивані у вітальні. Пізно ввечері загасив світло, ліг обличчям до стіни й дихав рівно, удаючи сон. За зачиненими кухонними дверима зібралися батьки, Христина та її наречений Павло, який приїхав на святкову вечерю.
Говорити тихо вони намагалися лише перші хвилини. Невдовзі збудження взяло гору, і кожне слово стало виразно чути в тиші дому. Мама підраховувала майбутню компенсацію, Христина вже обіцяла Павлові гроші на власний проєкт, а він запевняв наречену, що тепер їхнє розкішне весілля буде оплачене без жодних обмежень.
— Нарешті перестану працювати на чужого дядька, — вдоволено казав Павло. — Відкриємо справу, купимо нормальну машину й заживемо як слід.
— Тільки церемонію я хочу таку, щоб усі запам’ятали, — нагадала Христина. — Ми надто довго собі в усьому відмовляли.
Мама час від часу повертала розмову до суми, уточнюючи, що спершу треба закрити борги й лише потім витрачатися. Батько говорив менше за всіх, зате кілька разів просив рахувати обережніше й не забувати про строки переказу. У їхніх голосах не чулося ні страху за мене, ні незручності від самого обговорення; вони сперечалися так, ніби йшлося про продаж родинного майна.
Особливо болісним було їхнє нетерпіння. Ніхто не вимовляв мого імені з теплом, не пропонував пошукати іншого лікаря чи витратити майбутні кошти на лікування. Мою смерть сприймали як уже оформлену угоду, лишалося тільки дочекатися, коли гроші з’являться на рахунку.
Лежачи в темряві, я згадував розповіді побратимів. Один говорив про дружину, яка чекала не на нього, а на страховку; інший дізнався, що брати ділили його майно ще до завершення небезпечного завдання. Мені завжди здавалося, що таке трапляється в якихось далеких родинах, але ніяк не в моїй. Тепер за кілька метрів від мене рідні розподіляли гроші, яких могли дочекатися лише після моєї смерті.
Тієї ночі я не склепив очей. До ранку образа стала холодною й ясною, а разом із нею з’явилося рішення: я дозволю їм повірити у власну фантазію й побачу, що вони зроблять заради неї. Їхати чи розповідати про справжній дохід я більше не збирався.
Це рішення не принесло задоволення. Я розумів, що добровільно лишаюся в домі серед людей, для яких моє дихання заважає здійсненню планів. Але піти одразу означало назавжди гадати, чи були почуті слова випадковою жорстокістю святкового застілля, чи проявом того, що вони давно приховували.
Наступні дні я грав роль тяжко хворого. Повільно ходив коридором, іноді спирався долонею об стіну, надривно кашляв у серветки й удавав, що швидко втомлююся. Рідні оточили мене показною турботою, але варто було їм вирішити, що я не помічаю, як на їхніх обличчях з’являлося нетерпіння.
Мама приносила воду й щоразу затримувалася, оцінюючи, наскільки впевнено я тримаю склянку. Батько розпитував не про біль, а про прогнози й документи. Христина то обіймала мене при свідках, то роздратовано зітхала, коли я заходив до кімнати без попередження. Що переконливішою виглядала моя слабкість, то спокійнішими ставали вони.
За однією з вечерь Павло довго скаржився на старий автомобіль. Він барвисто описував дорогий позашляховик, про який мріяв, і нарікав, що чесною зарплатою на таку покупку не назбирати. Я дочекався паузи, закашлявся й винувато прошепотів, що мої скромні заощадження зараз нічим їм не допоможуть.
Батько перестав жувати. Його погляд миттю став чіпким, ніби моя фраза підказала йому розв’язання давно обдуманої задачі. Наступного ранку він попросив мене затриматися на кухні й приніс теку з документами, пояснивши це винятково турботою про мій стан…
