Життя без прикрас«Рада та любов!» — прошепотіла Оксана, дивлячись на графин.
День весілля настав. Сонце світило так яскраво, що боліло очам. Усе село гуло.
Машини, прикрашені стрічками й ляльками, сигналили на всю округу. Оксана стояла перед дзеркалом. Мати допомагала їй надягати фату.
«Яка ж ти гарна, доню!» — плакала мати. «Щаслива! Андрійко такий видний хлопець, багатий. Як сир у маслі кататимешся!» Оксана дивилася на своє відображення.
На неї дивилася незнайомка. Бліда, з очима, в яких застигла вікова темрява. Вона нафарбувала губи яскраво-червоною помадою.
Як кров. На реєстрації вона сказала «так» рівним механічним голосом. Андрій, стоячи поруч, тремтів.
Він косився на неї, чекаючи істерики, чекаючи скандалу. Але Оксана була ідеальною нареченою. Тихою, покірною.
Андрій видихнув. «Змирилася, — подумав він. — Баби, вони такі. Поплаче й забуде. Головне, я наречений, я чоловік. Тепер вона моя».
Стас і Діма, які стояли поруч із червоними свідківськими стрічками через плече, теж розслабилися. Вони підморгували один одному. Зламали цілинку.
Тепер буде шовкова. Весільний кортеж підкотив до клубу. Гості кричали, музика гриміла.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.