Життя без прикрасУдома Оксана сказала матері, що впала з мотоцикла в лісі. Мати охала, мастила синці бодягою й лаяла Андрія за необережну їзду. Оксана мовчала.
Усередині в неї була випалена пустеля. Вона зайшла до своєї кімнати, подивилася на весільну сукню, що висіла на шафі. Білу, повітряну, мов хмара, символ чистоти.
Тепер вона здавалася їй саваном. Вона згадала очі Андрія. Порожні, боягузливі очі зрадника.
Вона зрозуміла, що не зможе жити з цим. Але й просто піти вона не могла. Зло має бути покаране.
Не за законом. Закон тут безсилий. У Андрія батько — керівник, усе прикриє.
А за вищою справедливістю. Оксана пішла до сараю. Там, у старій скрині, зберігалося придане.
Серед рушників і скатертини лежала величезна кришталева ваза. Гордість родини. Подарунок бабусі.
Важка ваза з імпортного кришталю грала на сонці гострими гранями. Оксана взяла її. Взяла важкий молоток.
Загорнула кришталь у щільну полотняну ганчірку, склавши її в кілька шарів, щоб уламки не розлетілися. І почала бити. Вона била методично, ритмічно, вкладаючи в кожен удар усю свою ненависть, увесь свій біль.
Дзень, хрусь. Дзень. Їй не потрібні були уламки.
Їй потрібен був пил. Вона терла ганчірку з битим склом качалкою, перетворюючи вміст на найдрібнішу, невидиму оку пудру, скляне борошно. Це старий, страшний рецепт.
Дрібне скло не відчувається на язиці. Воно не має смаку. Але, потрапляючи до шлунка й кишківника, починає свою роботу.
Воно ріже. Воно впивається в стінки, спричиняючи жахливу внутрішню кровотечу, яку неможливо зупинити, бо лікарі не відразу зрозуміють причину. Вона пересипала скляну пудру в маленьку баночку.
Потім пішла до льоху. Знайшла графин із найгустішим, найтемнішим вишневим вином. Всипала порошок туди.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.