Іноді Олеся замовкала. Тоді між нею і Громом зависала тиша, але вона не була порожньою. У цій тиші кінь звикав до її присутності. Він чув, що дівчинка не вимагає, не наказує, не наближається силоміць. Вона не намагалася доторкнутися до нього, коли він відходив. Не тягнула рук до його морди, якщо він відвертався. Не кликала оманливо лагідним голосом, щоб потім накинути мотузку. День у день поруч із нею з’являлося те, чого в Грома давно не було, — право вибирати.
Поступово Гром став чекати на Олесю. Спершу це було ледь помітно. Він просто частіше дивився в бік стежки, якою вона приходила. Потім починав підходити до огорожі ще до того, як дівчинка опинялася поруч. Він упізнавав її кроки, її тихий голос, її звичку зупинятися на відстані й не вторгатися в його простір. Коли Олеся затримувалася, кінь ходив уздовж загону, прислухаючись. Його іржання вже не звучало як погроза. У ньому з’явилося прохання, тривожне чекання, поклик.
Цей звук чули багато хто. Люди визирали здалеку, переглядалися, хитали головами. Їм було незвично бачити, як Гром стоїть біля огорожі спокійно, коли поруч перебуває людина. Ще незвичніше було розуміти, що цією людиною виявилася маленька дівчинка, яку вони самі майже не помічали. У селищі почали говорити, що кінь наче став тихішим. Він рідше бив дошки, не кидався на кожного перехожого, перестав із колишньою люттю трощити загін. Але визнати причину цих змін виявилося важче, ніж помітити самі зміни.
Олеся чула уривки цих розмов і щоразу відчувала, як усередині піднімається холодна тривога. Рішення про присипляння нікуди не зникло. Дні минали, і тиждень, який спершу здавався далеким, наближався надто швидко. Вона не знала, як переконати людей. У неї не було влади, не було дорослого захисника поруч, не було навіть певності, що її стануть слухати. Усе, що вона мала, — це Гром, який тепер дивився на неї не як на загрозу, і її власне вперте серце.
Уранці, коли до стайні прийшли троє чоловіків, повітря здалося особливо важким. Вони йшли до загону впевнено, без метушні, як люди, які вважають справу вже вирішеною. Їхні кроки глухо й твердо звучали по землі. В одного в руках була мотузка, другий оглядав огорожу, третій мовчки дивився на стайню. Вони не кричали, не сперечалися, не пояснювали нічого зайвого. У їхньому мовчанні було гірше за будь-які погрози: воно означало, що прохання вже не мають значення.
Олеся дізналася про це майже відразу. Їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, навіщо вони прийшли. Серце в неї обірвалося, але вона кинулася до стайні так швидко, ніби могла випередити сам вирок. Земля під ногами наче відходила назад, дихання збивалося, у грудях кололо. Вона не думала, що скаже, не уявляла, як зупинить дорослих чоловіків. Вона знала тільки одне: якщо зараз не стане між ними й Громом, потім уже нічого не можна буде виправити…
