Після цих слів нічого чудесного не сталося одразу. Гром не підійшов до неї, не став покірним, не опустив голову. Він іще довго стояв напружено, переступаючи з ноги на ногу. Потім форкнув, мотнув гривою, зробив коло по загону. Але рух його став трохи повільнішим. У різких поворотах з’явилося вагання, у диханні — пауза. Він знову подивився на дівчинку, і в цьому погляді вже не було самої лише люті. Там майнуло здивування, обережне й тривожне.
Наступного дня Олеся повернулася. У руці вона тримала шматок хліба. Він був простий, нерівний, трохи підсохлий, але для неї це було майже все, чим вона могла поділитися. Дівчинка йшла до загону повільно, заздалегідь вирішивши: сьогодні вона не стане підходити надто близько, не стане нічого чекати від Грома, не образиться, якщо він відвернеться. Вона хотіла тільки одного — щоб він зрозумів, що її поява не приносить болю.
— Я знову прийшла, — тихо промовила вона. — Нічого не робитиму. Просто постою поруч.
Гром форкнув. Він зробив крок назад, потім іще один, ніби хотів показати, що відстань належить йому, що він сам вирішить, кого підпустити і наскільки близько. Олеся не сперечалася з цим. Вона опустила руку з хлібом на верхню дошку огорожі й відступила трохи вбік. У цьому русі не було хитрощів. Вона ніби казала: можеш узяти, а можеш не брати; я не стану змушувати.
Нарешті він наблизився. Обережно, боком, готовий будь-якої миті відскочити. Олеся не ворухнулася. Коли гаряче дихання коня торкнулося її пальців, вона насилу стрималася, щоб не здригнутися. Гром узяв хліб швидко, майже різко, і відразу відступив. Але в цьому вчинку вже було більше, ніж просто частування. Він прийняв від неї щось і не отримав болю. Для нього це було маленьке, незвичне відкриття.
Відтоді Олеся стала приходити до загону постійно. Не тому, що хтось просив її, і не тому, що вона вірила в швидкі дива. Просто тепер вона знала: якщо піде й більше не з’явиться, Гром знову залишиться сам на сам зі своїм страхом. А вона надто добре розуміла, як це буває, коли одного разу хтось підійшов, сказав тепле слово, а потім зник, і порожнеча стала ще важчою.
Вона розмовляла з ним. Не голосно, не наполегливо, а так, ніби поруч сидів хтось, хто не зобов’язаний відповідати словами, щоб розуміти. Розповідала про те, як важко прокидатися і знати, що день знову доведеться прожити без чиєїсь турботи. Говорила про холодні вечори, про чужі двері, про те, як боляче, коли люди відвертаються не тому, що ти зробив щось погане, а тому, що їм простіше не помічати твого існування. Вона не скаржилася — радше ділилася тим, чого давно не могла сказати нікому…
