Вона стала біля воріт, розкинувши руки. На тлі важких дощок і високої постаті коня за огорожею вона здавалася зовсім маленькою. Вітер ворушив її волосся, обличчя було бліде, але очі лишалися твердими. Чоловіки зупинилися не тому, що злякалися її, а радше від несподіванки. Перед ними стояла дівчинка, яку в інший час вони могли б просто обійти, не помітивши. Але тепер вона закривала прохід усім своїм крихким тілом.
— Не чіпайте його, — сказала Олеся, і голос її спершу здригнувся, але не зірвався. — Він не злий. Він просто надто довго був нікому не потрібен.
Один із чоловіків усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів. Радше роздратування: їм заважали виконати те, що вони вважали необхідним.
— Відійди, — сказав він. — Ти не розумієш, із ким зв’язалася. Цей кінь небезпечний.
Олеся не ворухнулася. Вона відчувала, як тремтять пальці, але рук не опустила.
— Я розумію більше, ніж ви думаєте, — тихо відповіла вона. — Його весь час намагалися змусити. А він боявся. Він не нападав просто так. Він захищався.
— Дівчинко, годі, — промовив хтось із них уже суворіше. — Ми не можемо ризикувати людьми через твою жалість. Сьогодні все буде закінчено.
Ці слова вдарили Олесю сильніше, ніж окрик. «Закінчено» — так просто вони говорили про життя того, хто вже почав змінюватися. Вона стиснула губи, щоб не заплакати. Сльози тільки завадили б. Їй здавалося, що якщо вона зараз відступить бодай на крок, усі ці дні біля огорожі, всі тихі розмови, всі обережні погляди Грома виявляться марними. Тому вона лишилася стояти, хоча страх піднімався до горла й заважав дихати.
— Ні, — сказала вона. — Спершу подивіться на нього. Не на те, яким ви його запам’ятали. На нього тепер…
