Марія відчинила двері кабінки.
— Я розумію, що пролила каву.
Світлана стояла біля дзеркала, поправляючи акуратний пучок. На її обличчі вже не було жаху, тільки роздратування й заздрісна цікавість.
— Пролила каву на людину, яка орендує в нас зал уже третій місяць поспіль для переговорів. Ти хоч уявляєш, хто він?
— Ні.
— Авжеж, ні. Ти ж вічно у своїх думках. Тобі десять разів казали: не лізь до головного столу, якщо руки тремтять.
— У мене не тремтіли руки.
— Значить, треба було дивитися під ноги.
Марія згадала, як несла каву. Як перед самим столом хтось із персоналу різко вийшов збоку зі стосом тарілок. Ні, не хтось. Артем, помічник адміністратора. Він навіть не зіштовхнувся з нею, просто надто близько пройшов, зачепив її лікоть краєм своєї папки. А потім зник за колоною. Вона тоді подумала, що сама оступилася.
— Де Артем? — запитала Марія.
Світлана відвела очі до дзеркала.
— До чого тут Артем?
— Він зачепив мене.
— Не вигадуй.
— Я не вигадую.
— Машо, тобі зараз краще мовчати. Скажи спасибі, що цей пан вирішив зіграти в благородство. Або в батька, я вже не знаю.
Марія відчула, як усередині піднімається злість. Вона була гаряча, гостра, рятівна. Краще злитися, ніж боятися.
— Що означає «зіграти»?
Світлана знизала плечима.
— Люди такого рівня просто так нічого не кажуть. Може, у них там свої ігри. А ти не здумай уявити, що стала принцесою.
Марія підійшла до шафки й почала знімати фартух. Зав’язки не піддавалися. Пальці плуталися.
— Я йду.
— Тебе не відпускали.
— Мені байдуже.
У цю мить увійшов Віктор Петрович.
Він мав такий вигляд, ніби за десять хвилин постарів на кілька років. Лисина блищала від поту, краватка з’їхала набік. Він прикрив за собою двері й подивився на Світлану.
— Вийди.
— Але я…
— Вийди, Світлано.
Вона стиснула губи й вийшла.
Віктор Петрович повернувся до Марії. Раніше він завжди говорив із нею поблажливо, трохи зверхньо, як із тимчасовою працівницею, яку легко замінити. Тепер у його голосі з’явилася обережність.
— Маріє, давай спокійно.
— Я звільняюся.
— Ніхто тебе не звільняє.
— Дуже щедро.
— Не треба їдкувати. Ти ж розумієш, що ситуація незвичайна.
— Я розумію, що мене схопили ваші охоронці.
— Це не мої охоронці.
— Але ви мовчали.
Віктор Петрович сіпнув щокою.
— Я не встиг зреагувати.
Марія подивилася на нього втомлено. Він устиг збліднути, устиг злякатися за ресторан, устиг вирішити, що скаже гостеві. Тільки за неї він не встиг.
— Мені треба додому.
— Пан Самір просив передати, що оплатить тобі таксі.
— Мені не потрібні його гроші.
— Машо, не будь дурною. Він хоче поговорити. Це шанс.
— На що?
Керуючий розвів руками, і в цьому жесті було все: гроші, зв’язки, порятунок, можливість, яку не можна змарнувати.
— На краще життя.
Вона тихо всміхнулася.
— Я двадцять чотири роки якось жила без нього. Переживу ще один вечір.
Телефон у кишені завібрував. Марія дістала його й побачила на екрані ім’я сестри: «Аня».
Вона відразу відповіла.
— Так?
